Ось відкрита долоня - Страница 34

Валя розказала, як це сталося. Сказали: збирайся, Аню, мама приїхала. Вона й підскочила радісна, залишила свій пост під ліфтом. Поскидали в пакет якусь там одежину, майже все в неї було лікарняне. Вона вибігла з ліфта на першому поверсі – і стала наче вкопана. Де ж мама?

Нікого в коридорі, окрім тої жінки.

Анька на неї сторожко дивиться, набурмосилася. А жінка до неї: «Анютка!» – і мала згадала, кинулася назустріч: «Мама!»

Щось відвело тебе від того, аби стати свідком тієї зустрічі.

Ви з Анькою навіть не попрощалися, ти навіть не дивилася їй услід. Ходила до вечора наче у воду опущена, уникаючи розмов та все більше усвідомлюючи, що все вийшло на краще. Що трапилося з мамою Ані, чому вона так довго не давалася чути, залишилося таємницею, вона не вважала за потрібне нікому нічого пояснювати.

* * *

У перші роки після повернення з тієї лікарні ти раз у раз знаходила в поштовій скриньці повідомлення зі знайомою зворотною адресою: це були запрошення на обстеження. Лікарі, що писали наукові роботи на цю тему, прагнули оглянути маленьку пацієнтку, звільнену від рецидивів. Але ти відповідала ввічливими листами-відмовами. Внутрішнє відчуття переросло в переконання – не варто їхати, не треба експериментів, усе й надалі буде добре. Досить з вас було того всього. Ти подумки казала: «Слава Богу».

Лише з роками, згадуючи Аню, ти раптом зрозуміла: а може, зустріч з нею була не випадковою? Може, ти мала пережити ту любов і ту готовність відповідати за життя дитини, не народженої тобою, не однієї з тобою крові? Дитини, про яку майже нічого не знала, але була певна, що не залишиш її в лікарні. І коли питання постало в усій своїй незворотній простоті, ти щиро й відверто сказала собі й світу: «Так». І тоді все змінилося, лише після цього правдивого «так» все склалося по-іншому: до Ані приїхала мама, а від твоєї доньки відступила хвороба.

А може, нічого в цій історії взаємопов’язаного немає, а лише випадковий збіг обставин та подій, як завжди, коли відбувається щось важливе з нашими почуттями. Одне безсумнівно: відтоді ти знаєш, що можна всією душею любити чужу дитину.

Ти знала, що Аня не залишиться на Новий рік та Різдво в лікарні. Так воно й сталося. Лише сталося по-іншому: вона пішла своєю дорогою, а ви з донькою – своєю. Після її від’їзду ви затрималися у відділенні недовго. У якийсь з тих днів, коли москвичка Валя нагадала тобі: «Матьося-тіняня», тебе раптом осяяло: «Матроська Тишина» – Матроська Тиша! Ось що вона говорила. Чула ваші розмови з Валею, слухала твої казки, ось і повторювала цю назву. Але те, що для Валі означало тюрму та жах з дитинства, для малої Ані було казкою про острів порятунку та спокою.

Ти не знаєш, де зараз Аня і що з нею, ніколи й не намагалася дізнатися. Вона тепер доросла молода жінка. Якби почула ті два слова, вони б їй нічого не сказали. Матроська Тиша – і що з того?.. Про ті кілька місяців зі свого життя вона й поготів забула. Півтора року було дівчинці. Хто себе пам’ятає в такому віці? Їй і на думку не спало б, якби трапилася на очі ця історія, що це – про неї, про клаптик її життя в лікарні, на вулиці з особливою назвою. У чужомі місті.

Тоді навколо було тихо-тихо, біло-біло, як після великого шторму, усі шуми міста губилися у високих снігах, а до Нового року та Різдва залишалося лише кілька днів.

Брат

Бадьорий голос із кухні:

– На сніданок – швидкісний омлет! Знаєш, хто в нас найкращий виготовлювач омлетів?.. Угадай!

Малий не чує батька, завмер перед телевізором, колготки в руках – звик одягатися під мультфільми. «Стара відьмо, де ти сховалася? Виходь!» – погрожує писклявий голос з екрана.

– Зошити зібрав? – тато на порозі, фартух у руці.

– Зараз… – неохоче озивається малий.

– Негайно й вже, бо вимкну телевізора!

Хлопчик ще сидить деякий час набурмосений, зітхає й плентається збирати зошити.

– Завдання! – згадує він раптом. – Тату, завдання! Я забув виконати завдання!

– Ти ж казав, нічого не задавали! – тато знову поруч, мне фартух у руці, іншою гортає зошит, схожий на тоненький підручник з таблицями, схемами та малюнками. – Та-ак. Отже… Читаєш слова, викреслюєш усі літери «У», зрозумів? Слово, що утворилося, записуєш у вільні клітинки, от сюди, бачиш? Поїхали! Хто скоріше впорається – ти зі своїм завданням чи я з омлетом? Час пішов!

Із кухні заносить горілим.

– От дідько! – зривається з місця.

– Тату! Що таке СУУ— ЕС-ТРУ-А? – лунає йому навздогін.

Малий гризе кулькову ручку, пошепки повторює незнайоме слово. Що ж це таке?

У кухні щось з гуркотом падає на підлогу в супроводі батькового нерозбірливого бурмотіння.

– Повикидай до дідька всі «У»! – уже в увесь голос гукає він.

– Ага, – зрозумів малий, – так би й сказав, – і старанно повикреслював зайві літери.

«СЕСТРА», – вписав у рядочок з шести порожніх клітинок.

– А в мене брат, – сказав до себе.

Чотири слова: «СЕСТРА», «ВЕСЕЛКА», «ХЛІБ», «КНИЖКА». Усе! Зошит в течку – уроки зроблено!

А в кухні натомість справи не просуваються. Малий зрозумів це з порогу. Тато тримав у руках пательню, накрутивши собі на руку фартуха, – розділив виделкою омлет навпіл, підозріло приглядаючись до двох половинок.

– Сирий. Не пропікся. То підгорів, то не пропікся… – другий варіант швидкісного омлету летить у відро зі сміттям. – Слухай, а ти впевнений, що хочеш омлету?

– Ні, я не хочу омлету. Я хочу цукерок і канапку з сиром.

– То для чого всі ці тортури! – зрадів тато. – Вдаримо по канапках, бо щось з тими яйцями не те, сам бачиш. Якісь вони неправильні.