Ось відкрита долоня - Страница 35

Тато одягався, не припиняючи розмовляти по мобілці. Малий спостерігав, як він просовує руки в рукави сорочки, зав’язує краватку, і все це – не випускаючи з рук телефона, перекладаючи його з долоні в долоню. Затискав його між плечем та вухом, защібаючи ремінь. Із гудзиками дав собі раду, поклавши телефона на стіл, – говорив, нахилившись, бо обидві руки були зайняті.

– Обов’язково на великому екрані! Обов’язково! Вона знає, вона вже робила цю презентацію, нагадай лише, щоб не забула наприкінці зібрати заповнені анкети. То все? До зв’язку? Чого сидиш?

Остання репліка призначалась малому, у того процес одягання зупинився на стадії штанів і светра.

– Так! – голос тата завібрував загрозливими нотками. – Куртку! Бігом! Хлопові п’ять років, а шнурівки дотепер сам не зав’язує, чекає на допомогу.

Малий ледве встиг підвести голову, інакше б кусюча блискавка точно вхопила його за підборіддя.

– Тату, – рішуче мовив він. – Я не хочу цієї футболки.

Задзвонив телефон.

– Я зараз не знаю, що зроблю! – схопився за голову старший. – І ти пошкодуєш, що довів мене до цього. Жодних мені тут вибриків! Взувайся негайно!

А в мобілку:

– Дякую… Дякую… Їдемо кров здавати. Ні, усе гаразд, це не для неї… Там такі правила – треба здати кров. Добре… Добре… Закину малого до школи, а тоді по візочок… Ми тут трохи спізнюємося. Вибач. Ну бувай. Ти ще не взувся? Та що ти виробляєш врешті-решт?

Малий уже встиг скинути з себе куртку, та батько рвучко натягнув її на сина.

– Не хочу футболку з покемонами! – зарюмсав малий. – Жодних покемонів!

– Припини видурюватися.

– Хочу з «Формулою-1»!

– Не можна було раніше сказати? Яка різниця – покемони, непокемони?..

– Велика різниця, я їх не хочу! – уже вголос плакав малий.

– Я сказав ні!

– Нещадний ти якийсь сьогодні, – сльози горошком котилися по щоках малюка.

Чоловік різко видихнув – так, спокійно! – смикнув блискавку на своїй куртці, вона застрягла, ні туди ні сюди, роздратовано стягнув через голову, скинув під ноги малому, той відразу й замовк, не зводячи очей з батька, що рушив до кімнати, не визуваючися.

– Яку футболку? – гукнув звідти. – Іди сюди, яку футболку, кажи швидко! Ні фіга вже нікуди не встигаємо.

– Зараз, – малий обтер сльози, вмить скинув із себе і светра, і футболку. – Покемони, – мовив втішено, – для маленьких.

– Вітаю! – гукнула консьєржка навздогін двом чоловікам – великому та малому.

– Дякуємо! – відповів тато, відчиняючи двері під’їзду.

– Дякую, – озвався малий, проходячи в нього під рукою.

А тоді, уже на задньому сидінні автівки, слухняно вичікавши, поки батько защібнув на ньому ремінь безпеки, запропонував:

– Постав «Скорпіонс»!

– «Скорпіонс» йому. Ми через твої вибрики вже спізнилися. Зараз приїдемо, а нам: «Привіт, дуркецали, забір крові закінчено! У гальманутих кров не беремо!»

Малий замовк. А через кілька хвилин – домігся-таки свого – його голос вже перекрикував динаміки:

– Хір ай ем! Рок ю лайк е х’юрікейн!!!

Нескінченний потік машин на проспекті, широкий, у кілька рядів. Лискучі спини гігантських диких тварин. Похилені голови, нетерпляче вуркотіння. Стадо оскаженілих від спраги бегемотів суне до річки, їх шмагає, підганяє гаряча музика, невтомний голос Клауса Майне. Зараз, зараз буде прохолодна глибочінь, зараз можна буде зануритися в неї по саму маківку…

– Ще раз, – командує малий, зачувши фінальні акорди. Зрештою, бегемоти ще не дісталися порятунку.

– Я хочу послухати наступну. Почекай, – присаджує його батько.

– Чого ти такий? – кліпає очима малий. – Давай ще раз «Хір ай ем».

– Ти звик, аби все було по-твоєму, – автівка повертає в бічну вулицю. – А так в житті не буває, аби завжди було лише по-твоєму. Треба й з іншими рахуватися. Брат трохи підросте, і якщо буде на тебе подібний, то ти зрозумієш, як воно, коли хтось видурюється поруч. Ото як почне капризувати: не хочу блакитного памперса! Хочу зеленого!

Хлопчик ледве стримує усмішку, стискаючи губи, кусаючи нижню, щоб не розреготатися, бо тато дуркує вдавано-дитячим голосом:

– А-а-а!!! Ці малюнки на памперсі мені не подобаються! Не хочу качечку, хочу літака! Дайте памперс з літаком, інакше я за себе не відповідаю! Тільки з літаком!

– Або з міжпланетною станцією! – задоволено докидає малий.

…У лікарняному вестибюлі – висока жінка за стійкою. Блакитний халат, блакитне волосся, обличчя Стервелли з «Далматинців».

Малюк непомітно ховає за спину свою книжку, яка живе на задньому сидінні татового авто.

– Усі в бахилах? – Стервелла прискіпливо оглядає чоловіків.

Кросівки малого повністю ховаються в тонких блакитних мішечках, таких як у тата, як в усіх.

Жінка виходить з-за своєї стійки. Махнувши рукою, кличе чоловіків за собою. Усі мовчки сунуть за стукотом її підборів, глухо човгають лікарняними коридорами та сходами. Таємничий чоловічий похід назустріч невідомому. Усі в однаковому взутті, як воїни повітря.

– Ти взяв мені воїнів повітря? – малий смикає тата за руку.

– Хіба ти просив? – повертає голову тато. – Твої іграшки, бери собі сам, що треба.

Під високими білими дверима в кінці коридору – зупинка. Жінка з блакитним волоссям передає своє військо іншій – та сидить за столом, схилившись над грубим зошитом. Єдине крісло з подертими бильцями дістається малюкові. Він закидає ногу на ногу й, розгорнувши на колінах книжку про динозаврів, ще якийсь час милується своїм космічним взуттям. Як в усіх дорослих у цьому коридорі. Чоловіки один за другим підходять до жінки, вона, не підводячи очей, щось запитує, записує відповіді. Щоразу, коли високі двері відчиняються: «Наступний!», малий відривається від книжки й намагається зазирнути в потаємну кімнату, але нічого не встигає роздивитись, окрім двох жінок у білому, – надто швидко хтось виходить із забинтованою в лікті рукою, надто швидко заходить хтось інший.