«Обстежую грот біля берега, – доповідала ти комусь. – Чисто!.. Тут теж чисто! Обстежую акваторію довкола острова…»
Мала перехилилася, заглядаючи під ліжко, і знову заплакала. Тоді ти відставила швабру, помила руки – кран та раковина були в палаті – і сіла до малої. Вона відразу притулилася, і причина сліз стала зрозумілою. Під вільну фланелеву кофтинку хтось вдягнув на неї замалу нижню сорочечку, вузькі рукави перетиснули пухкенькі плечі. Дівчинці було боляче, а сказати вона про це не могла, бо ще не вміла говорити, лише вчилася.
Її майже ніхто не розумів, і ти спочатку теж губилася в дитячому ґелґотанні, із якого виокремлювалися наразі лише два слова: «Аня» та «мама». Мамою вона почала тебе називати майже відразу. Це сталося само собою, бо ти була її випадковою рятівницею, звільнила її від болю. Аня ходила за тобою хвостиком, не зводила з тебе променистих очей, наче ти не порохи витирала, а змахувала чарівною паличкою. Навіть коли прибирала в туалеті, вона трималася поруч, відганяй не відганяй. Ти йшла в сусідній корпус з якимсь завданням – а це було не менше як на півгодини, – Аня сідала біля ліфта навпочіпки, тулилася спиною до стіни. Вона мала дивовижну здатність чекати.
«Твоя Анька на тебе чекає!» – попереджали ще в ліфті. Виходила – і мала переможно викидала вгору руки: «Мама пийся!» – «Мама прийшла!»
Увечері, по роботі, ти читала дітям книжки – у спільному коридорі, біля вікна. Або вигадувала казки. Про врятованих після морської бурі матросів та острів Матроської Тиші. Про північну крижану кімнату з прозорими стінами й про дівчинку, що вміла витинати сніжинки. Діти стояли й сиділи навколо, іноді старші приходили послухати, влаштовувалися на низькому підвіконні – вірменка Ануш, спокійна й розважлива, як доросла, непосидючі хлопці-підлітки, один з Харкова, другий з Донецька. Обидві твої доньки на правах найближчих родичок ділили між собою кращі місця: спиралися на твої коліна, на ліве й на праве. І так, щоб ти не бачила, спопеляли одна одну поглядами суперниць, штурхаючися ліктями в боротьбі за територію, і часом копалися капцями. Менша не поступалася старшій у запеклому протистоянні.
Десь є той грубий зошит, у якому ти малювала олівцем та кульковою ручкою дітей відділення. Де той зошит? Малювала з одного підходу й не соромилася поглядів глядачів. Діти обступали, дивилася під руку. Іноді підбивали випадковим рухом, пізнавали одне одного, вигукували: «Це Віталька!» Віталька задоволено усміхався: «А це Ануш!» Чотирнадцятирічна дівчина прикривала очі довгими чорними віями: так, це я. Мешканці відділення на тих портретах були як у житті. Навіть трубочки були позначені, але невиразно, натяком, як тимчасова деталь. Ти так і не позбавилася страху, що через ті трубочки може статися якась прикрість, надто коли діти починали борюкатися, шарпали одне одного та бавилися в лови. А дуріли вони часом так, наче ніщо їм не заважало, не обмежувало їхніх можливостей. Вони давали собі раду з тими пристроями у ямці між ключицями, навіть примудрялися реготати та гукати одне до одного, умикаючи голос. Але часом їх можна було побачити біля вікна, з дорослим поглядом у недоступну, засипану снігом зиму.
Що ближче день виписки, то більше ти думала про «свою Аньку». Давно вже знала, що за чотири місяці, поки вона в лікарні, її мама – тобі докладно переказали чутки та плітки – самотня жінка, вчителька з Казахстану, жодного разу не далася чути, пропала, наче камінь у воду. Аню тримали у відділенні всупереч правилам, їй належало тепер бути вдома або в дитячому будинку. І ти якогось дня упевнилась у думці, що без цієї малої звідси не підеш.
На тебе вдома чекала невідомість, повний розвал в особистому житті та необхідність прийняти важливе рішення. Задавнені проблеми лише відпустили на кілька тижнів, вони чекали твого повернення, як вірна Анька під ліфтом. Але ти вже знала, чого хочеш бодай у цих стосунках, з цією маленькою дівчинкою, про існування якої нещодавно навіть не підозрювала: ти не залишиш її в лікарні, забереш з собою.
Розпитувала, з чого в таких випадках починають, куди треба звертатися, які документи оформлювати. І подумки добирала слова, якими маєш пояснити це рішення вдома.
Анька все більше починала говорити, але ще невиразно. Багато що ти розуміла, ще й перекладала іншим з її дитячої мови. Але далеко не все. Заскладне як для неї «матьося-тіняня». Яка Матьося? Яка няня? «Матрьошка» – вчувалося москвичці Валі. Їй було вже добре під шістдесят, вона вправно роздавала суп алюмінієвим ополоником на гнутому держаку, ти допомагала їй мити посуд, слухаючи історії з її життя. Вона, ще маленькою, потрапила з мамою в тюрму неподалік, вони так і називали її за назвою вулиці – Матроська Тиша, наче це була назва в’язниці. Вона була донькою ворога народу, дивом вижила в тій м’ясорубці… Батька реабілітували посмертно. Про такі речі тоді вже говорили відкрито, до розвалу Союзу залишалися лічені місяці.
Дівчинка й тут, у роздаточній, крутилася поруч або малювала в їдальні на звільненому від тарілок столі. А старша твоя бавилася з ровесницями в палаті. Вона була впевнена в тобі.
Аж от якогось дня ти пішла в сусідній корпус за бігсами – це була одна з твоїх функцій, приносити в маніпуляційне відділення ті круглі металеві стерилізатори з інструментами. Анька, як завжди, сиділа біля ліфта, спершися до стінки, долоні під щоками. Готова чекати хоч до ночі. Повертаєшся – а її немає. Уперше за весь час не бачиш Аньки біля ліфта. Але й затрималася тоді, як ніколи, не менше години була відсутня. Де ж дівчинка? «За нею мама приїхала». Серце застрягло в горлі, не прокашлятися. «Забрала?» – «Забрала».