Ось відкрита долоня - Страница 32

А правила були такі. Відвідини заборонені. Якщо дитині призначать курс лікування – а це щонайменше – на місяць, то все, прощайтеся, зціпивши зуби, на увесь термін; бреши, що хочеш, обіцяй, що можеш, бо незворушна медсестра візьме твоє дитя за руку, проведе до старого ліфта з крихітним ілюмінатором у металевих дверях, малеча обернеться, кинувши розгублений погляд, – і зникне в череві заґратованого батискафа. Чекати й чекати від тої миті далекої виписки, катуляти в думках примарну ідею: хоч би одним оком глянути, що там, у тому відділенні, робиться, які палати, які ліжка, як тих дітей лікують, чим годують, чи тепло їм і хто там ходить біля них. Але батькам сказали: чекати.

Батьки згодні на все. Чекати так чекати.

Лікарняний корпус ховався за високим парканом на вулиці із назвою Матроська Тиша, поблизу відомої тюрми, у столиці вже неіснуючої держави. У цей медичний центр привозили дітей з усіх усюд, лікарі безжально й прямо називали діагнози. Це була хороша клініка, лікування допомагало багатьом, бодай на певний час, а жорсткі правила диктувала сувора, як зима за вікном, необхідність: найменша інфекція могла наробити непоправної біди, звести всі зусилля нанівець. Тому дітей ув’язнювали у відділенні, ізолювавши від зовнішнього світу. За особливої необхідності можна було зателефонувати з єдиного доступного телефону.

Тобі невимовно пощастило. Ти почула уривок розмови: мама хворої дівчинки мусила негайно повертатися додому, у Білорусію, невідомо, як надовго, а без санітарки у відділенні – ніяк; це ще відчутніше, аніж без лікаря. І поки ти зіставляла уривки інформації (мама дитини – вона ж санітарка?), жінка в білому халаті, коротко глянувши тобі в обличчя й оцінивши твої можливості бозна за якими показниками, запропонувала: є можливість попрацювати санітаркою всі ті тижні, що донька проходитиме курс лікування. Спати в ординаторській на кушетці, їсти разом з дітьми, купати їх, роботи багато, без оплати, до малої можна заходити двічі на день, випробувальний термін – доба. Погоджуєшся?

Ти ледве стримала щасливу усмішку.

У старий ліфт ви увійшли разом із донькою, тримаючись за руки. Їй щойно виповнилося п’ять років, на неї чекав тривалий курс лікування інгаляціями; ти сподівалася, що до Нового року вас випишуть.

* * *

У багатьох дітей з горла, з улоговинки між ключицями, стирчали трубочки. Трималися на пластмасових закріплювачах та бинтах. Діти вмикали голос, як механічні ляльки, затиснувши пальцем отвір, наче торкалися ґудзика: повітря на видиху обминало щілину в трубочці, потрапляло на голосові зв’язки й виходило зі словами. Голоси сипіли, наче застуджені. Без цих трубочок діти задихнулися б. Причини для введення трубочок у трахею були різні, результат – один. У багатьох через перенесену трахеотомію, через тривалу присутність канюлі в трахеї відбулися незворотні зміни, лише операція могла повернути здатність дихати вільно. Та й вона допомагала далеко не всім.

Ти завзято стала до роботи, мила підлогу у великому коридорі, в їдальні, у палатах, допомагала роздавати їжу та годувати найменших. Першого дня найважчим з обов’язків видалося миття дітей під душем. Діти тримали пальчики на трахеотомічних трубках – затуляли вхід у гортань від води. Одна дівчинка закашлялася так, що тобі випало мило з рук, ти кинулася було по лікаря, але маленька розумничка, років семи на вигляд, помахала рукою: не треба, зараз усе буде добре. І справді за кілька хвилин вона слухняно відкидала голову, даючи розчісувати своє довге русяве волосся, наче нічого надзвичайного з нею щойно не трапилося.

Відпустку оформила по телефону, начальство пішло назустріч, повіривши, ніби від того дозволу чи заборони залежало, залишишся ти в лікарні або ні.

Перша ніч починалася, як дитячий страшний сон. Санітарка Люся завезла тебе поверхом нижче, випустила з ліфта в темний лункий простір із замкненими дверима операційних та маніпуляційних, показала, де світло вмикається, де закуток із дерматиновою кушеткою, – і металева клітка проскреготала вгору, залишивши тебе саму. Ніколи було по-справжньому злякатися: утома затягла в глибокий сон. Через кілька ночей ти почула, як у темряві коридору хтось ходить. На порожньому поверсі, крім тебе, нікого не було, вихід до парадних сходів під надійною клямкою, ти сама двічі мила ті сходи невідомо для чого, адже смітити там не було кому, і щоразу замикала той хід. Ключ від нього тримала сестра-хазяйка. Звідси, з цього поверху, вибратися можна було лише ліфтом, але він стояв десь вище, човном на припоні до ранку. Нічні кроки залишилися загадкою без розгадки. Можливо, це був привид старої лікарні?

З Анею ти познайомилася, коли тримала в одній руці відро з водою, а в іншій – швабру. Зайшла в порожню палату на вісім ліжок – прибирати. Дітей забрали на процедури, та не усіх, на ліжку сиділа дівчинка, зовсім крихітна. Вона була не в гуморі, скривилася й заплакала. Ще б не злякатися, коли раптом незнайома тітка з патиком та сірою шматою порушила її самотність!

Швабра повільно поповзла підлогою, залишаючи довгий вологий слід. «Морський катер рухається до острова. Утомлений мотор пчихає та покашлює, кхе-кхе». Дівчинка замовкла.

«Наближаюся до острова Матроська Тиша, – знову сказала ти. – Бачу людину на острові. Це, мабуть, один з тих матросів, що врятувалися після кораблетрощі… Зовсім юний матрос. Юнга! Зараз підійду поближче… Це дівчинка! Увага, маленька дівчинка!»

Швабра ковзнула під ліжко. Дівчинка не зводила очей з рухливої шмати на довгому патику.