Ось відкрита долоня - Страница 24

Прикро йому, бо з якимсь ведучим сплутали. Його! Поета, чиє ім’я знавцям багато що скаже. Для такого амбітного, як він, ця помилка болісна, навіть принизлива. Вирішив, що його впізнала читачка-прихильниця, а воно он як. Помилилася. Він і справді на того ведучого Богдана – як його… з «Доброго ранку!» – схожий, надто коли всміхається. Надя раніше не помічала. Та він і не всміхається до неї вже бозна-відколи.

Завтра Богдан, мабуть, вирівняє свій кепський настрій, але зараз добряче на дружині злість позганяє. А чого ж? Заслужила!

Колись це її дивувало, ображало, відштовхувало, вона намагалася виправдовуватися: по яких барах? ми не були в барах… Підхоплювала нитку звинувачень, дозволяла їй розкручуватися, дедалі глибше занурювалась у беззмістовну суперечку, загрузала в ній. Згодом навчилася ховатись у мовчання, наче в мушлю. Збагнула: та ж чоловік від неї заряджається. Мов батарейка. Саме в такий спосіб: від її сліз, від розпечених відчаєм щік і тремтливих рук, з яких вона все впускає додолу. Доведе до плачу – усе, досяг свого. Повний заряд. І потім якийсь час – дуже недовго, щоправда – ані хмаринки на його настроєвому небі. До наступної дозаправки.

«Ні», – сказала подумки по цьому відкритті, набирайся енергії де хочеш, мій соколе, провокуй когось іншого на сварку й сльози. Я не піддамся.

Легко сказати, а спробуй не піддайся, коли сиплються крики: і де тебе насправді носило, і як курви-подружки тебе прикривали.

Рятує захисне ноу-хау: руки затуляють вуха, впускають у навушники долонь дихання вільного моря. Хвилі б’ються об скелі, сичать, із темних глибин долинає одноманітний заспокійливий гул. Кипить вода біля спадистого відрога, зривається вгору срібляста піна, мов риб’яча луска. Пальці слабнуть…

– …лядство!

…Срібляста піна. Зблискує на сонці. Із прибережних гротів долинають голоси сердитих альбатросів. Надя слухає птахів, слухає вітер, слухає хвилі, аж доки западає тиша, поглинувши всі звуки довкола.

Буря минула. Цокотить годинник на стіні.

Певний час Богдан не озиватиметься, але потреба змусить: «Де моя біла сорочка?», «Ти не бачила щітки для взуття?», «Куди вже цукор подівся?» Ужитково-побутові питання спонукатимуть його бодай до такого спілкування. А тоді – черговий зрив, і руки завчено лягають на вуха: мели собі, що хочеш, я в хатці!

Хіба можна так жити? Так не по-людськи? Мали б говорити одне до другого, розмовляти, сваритися, миритися, тлумачити, виправдовуватися. Так – і виправдовуватися теж, пояснювати за потреби свої слова й учинки, бо ж нерідко люди помилково розуміють одне одного. То, може, спробувати ще раз зробити крок назустріч? Тисяча-бозна-котрий раз. Надя міркує про це на роботі, хоч обіцяла собі залишати домашні проблеми за порогом. Та де там… Не вдається. Холодний погляд – жовта пляма, чорна вертикаль – тримає її на прицілі. Онікс у золоті, розділений рискою посередині. Коли купували його, Богдан сказав:

– Ліве око крокодила.

– Чому ліве? – здивувалася Надя.

– Бо не дасть тобі забути про мене ні на хвилину, так і знай. А як не хотітимеш згадувати – тим паче. Легенда така.

Про Александра Македонського та ворожку легенда. Буцімто покликав полководець до себе знану пророчицю, щоб зазирнула вона в майбутнє, попередила, що там на нього чекає. Хитромудра віщунка – прагнучи, вочевидь, приховати недобру інформацію – сказала правителю так: поки Александр чекатиме на результат ворожби, хай у жодному разі не думає про ліве око крокодила. Про що завгодно думати можна, лише про ліве око – зась. І Македонський відмовився від віщування. Не зміг не думати про заборонене.

Галка згодом сміялася з того: мовляв, ліве око крокодила завжди при тобі, подруго! Хоч думай, хоч не думай про нього. Вважай, бо пильнує тебе повсякчас!

Так і було. Думки про Богдана, про те, чому він такий, чи зміниться колись, чи вдасться їй розв’язати заплутану задачку, спливали де завгодно й коли завгодно. У кухні, перед телевізором, у кріслі з книжкою, у трамваї, на роботі – у музеї тобто, навіть під час екскурсій.

– Олександр Мурашко застерігав від чорноти в картинах, – оповідає вона й бачить на стелі видовжену зіницю-тріщину, кам’яний погляд крокодилячого ока. Збивається з думки. Екскурсанти чекають, усі погляди – на неї. Надя струшує волоссям, відганяючи неждане видиво, веде далі. – Погляньте на цей портрет. Художник легко й точно моделює пластику обличчя й фігури, майстерно оперує тональними переходами, можливостями світлотіні…

Невтомне око пересувається за спину. Воно ніколи не стуляє повік і зараз розглядає той портрет, що й усі. Завжди поруч, частина її самої, її страхів, невіри в інакше життя.

Нерідко в розпал розмови Надя починала нервуватися, позираючи на годинник – справді, час вже додому! «Біжи вже, – казала їй Галка, – біжи, неборачко. Недремне крокодиляче око все одно спокою тобі не дасть». Або й без слів усміхалася невесело, кивала: усе розумію, мовляв, біжи, побачимось!

Завжди відверті одна з одною, вони не мали між собою заборонених тем.

– Це як що? З чим порівняти?

– Ну, бач… Важко з чимось порівняти. Як феєрверк, мабуть. Якщо дуже приблизно. Або як гучне чхання, таке, знаєш, із задоволенням, з полегкістю опісля.

– Та ну тебе. Я думаю, це вигадки. Перебільшення від екзальтованих дамочок.

– Жартуєш?

– Чого?

– Ти справді так думаєш?

– Та ну тебе. А чого ж…

– Знаєш, Надін. Не ображайся, але мені тебе шкода. Ти що, ніколи не відчувала бодай бажання?