Ось відкрита долоня - Страница 25

– Чому ж… Бувало. Ну, раніше. І тепер часом… Але воно ні з ким конкретно не пов’язане, а з моїм чоловіком тим паче, розумієш?

– Навіть на початку цього не було? Тоді, коли ви щойно одружилися.

– Ні… Ну чому ж…

– Тобто так?.. Чи ні?

– Щось таке наче було… Приблизно. Але все одно не так, як у книжках чи там у фільмах, зі стогонами й вигуками. Це вже точно брехня. Це вже занадто.

– Надько, ти серйозно?

– Що?

– Ти зараз усе це серйозно кажеш? Не розігруєш мене?

– Чого б я тебе розігрувала? Тому в тебе й питаю, як у подруги: де тут брехня, а де правда? Ти ж мене не обманеш.

– Слухай, Надь, нащо ти тримаєшся того Богдана? Чому не йдеш від нього світ за очі?

– Куди я піду?

– Для початку… хоча б у кіно. Зі мною. Ти ж зовсім нікуди не ходиш, курка ти домашня. Так життя не зміниш. Як життя дізнається, що ти хочеш його змінити?.. Це твоє життя, ти його проживаєш, ти його твориш, більше ніхто. Чи ти сподіваєшся на випадок? Не розумію, чого тут чекати… Думаєш, без тебе там усе завалиться? Не бійся. Усі виживуть, усі дадуть собі раду. А я не дозволю тобі померти, так і не дізнавшися, що воно таке. Зрозуміло тобі? Ну як можна цього не знати, не відчувати, мантелепа ти нещасна! Та мене зараз на друзки рознесе від обурення! Чорти б тебе забрали!.. Вона, бач, думає, що це вигадки! Вона думає! А ти не думай, ти перевір, переконайся – вигадки воно чи ні! Один раз живемо!

Богдан застиг перед монітором – мабуть, не чув, як вона повернулася. Або вдає, що не помічає. Пише? Ні, щось читає на сайті, волосся на маківці підсвічено синім.

Рипнув паркет під її кроками. Богдан озирнувся:

– Чого тобі?

– Слухай, – слова стиснули горло. – Я лише поріг переступила… А ти вже кидаєшся…

– А ти не підглядай. Стала за спиною…

І Надю накрило обуренням: «Не підглядай!» За кого він її має? Вічно щось торочить, наче про якусь чужу людину. А їй набридло бути кимсь, ким вона аж ніяк не є.

– Або живемо по-людськи, або квартиру розмінюємо, – вона нарешті виштовхнула слова, що давно були готові зірватися з язика.

Він наче й не здивувався:

– А, ну-ну!

І, крутнувшись на стільці, втупився в екран.

– Міняй-міняй! На що ти розміняєш цю халабуду? І що, до речі, ти до неї маєш, га?.. Не заважай, кажу. Я зайнятий.

– Я бачу, – кинула йому в спину, у потилицю. – Бачу, який ти зайнятий! – голос зрадливо дав півня.

Аж тут Богдан скинувся, розвернувся, важко приклався поглядом. Ось куди вона влучила! Хвора тема для нього – робота, писання. Не пише давно. Може, і намагається, може, і береться за щось, та на виході нуль. Роками нічого – ні віршів, ні прози. Працюю, запевняє когось по мобілці, пишу оповідання, це вам не пиріжки пекти.

Богдан жує губи. Жовна під вилицями випинаються – зачепила вона його за живе. І вона відчуває від цього – матінко рідна! – гостре садистичне задоволення. Гарячою кулькою тремтить у животі передчуття тепер уже неуникного.

– У нормальних людей дружини створюють умови для роботи! – його голос піднесено вібрує. – А ти тільки палиці в колеса вставляєш!

Розв’язався мішок зі словами гіркими, несправедливими, посипалися гострим камінням на її голову. Надя від образи, від болю немов оп’яніла.

– Нездара! – плювком йому в лице.

Вийшла з кімнати, мороз поза шкірою. Невже це вона щойно вдарила його в найболючіше? Туди, де йому найбільше пече. Звідки ж ця каламуть у ній піднялася? З яких глибин?

А чоловік їй навздогін – добірною лайкою. Вона знає про це, але майже не чує, уже сховалась у свою мушлю. Море шумить у затулених вухах… Гучний звук пробиває заслони: щось за спиною важко гепається, розлітається на друзки зі скляним дзвенькотом. Здається, настільна лампа.

Який сором… Сусіди ж чують його матюки. «А тобі що з того? – вона ставить себе на місце. – Нехай йому буде соромно, бодай перед рідною матір’ю».

Тамара Федорівна хапає її за руку, тягне до себе.

– Надю, не кидай мене… – у неї з рота тхне неміччю, хворими яснами.

Непевний відрух рукою у відповідь: облиште, мовляв. Надя допомагає свекрусі підвестися, береться розтирати їй спину камфорним спиртом. Тамара Федорівна слухняно сидить, зігнувшись, підтримує здоровою рукою край нічної сорочки, зібганої на шиї. Сива безпорадна дівчинка на вечірньому сеансі профілактики пролежнів. Ребра – остов човна, що відплавав своє.

– Пробач мені, – бубонить глухо собі в коліна. – Я, мабуть, його неправильно любила, що він не набрався любові. Не залишай мене, пропаду я з ним, сама знаєш…

Знає Надя, усе вона знає. Куди подінеться… Цього тижня в музеї затрималася, бо приїжджали колеги-музейники зі сходу, прийшла додому пізніше, то Тамара Федорівна навіть не вставала до її повернення, боялась у коридорі впасти, у голові їй крутилося. Увесь час дослухалася до кроків – чекала на невістку. На припнуту до сірих буднів невістку, що мов та псиця, завжди при буді, на коротшому чи довшому ланцюзі. Оце й увесь вибір – на коротшому чи довшому. Ані поїхати кудись, ані відпустку спланувати. Яка там відпустка! Навіть приятельок до себе не запросити – не через Тамару Федорівну, ні. У хаті чисто, провітрено, хворобою не пахне, Надя сумлінно доглядає свекруху. А дівчат не покличеш, бо за Богдана соромно, за його нестримний злий язик. За тотальний контроль, за докори й претензії на порожньому місці, за намагання будь-що принизити. За те, що вона терпить його – попри все. За те, що вони разом. І немає шляху з цієї безвиході.