Ось відкрита долоня - Страница 23

– Котяче око, – сказала тоді навмання продавчиня.

– Крокодиляче, – виправив Богдан. – Ти впевнена? – глянув на молоду наречену. – Впевнена, що хочеш саме такий камінь?

Надя кивнула: вона бачила перед собою промовистий символ, дві половинки цілого. Носила цей символ не знімаючи й не помітила, що вже годі стягнути з пальця. Наче грубий дріт вріс у живе дерево.

Рештки води з гортанним булькотінням стікають у трубах, оприявнюють голос за стіною. Богданів баритон виповнює двокімнатну хрущовку, усі сорок чотири квадратні метри жилплощі. Громогласно, з відвертою насолодою розносить нікчемного Того. Чергового Того, який псує йому життя. Із телефонним співрозмовником у Богдана складається злагоджений, взаємно підохочуваний словесний дует, синхронне плавання в балачках, сповнених задоволення. Переважно мазохістського змісту. Богдан пліткує з Марчаком, отак натхненно – тільки з ним, своїм давнім друзякою, курвим сином. З іншими спілкується по-іншому, а з Марчаком сходяться в пліткарському екстазі: у них усі – Той і Та, усі писаки, вискочки й нездари. Того друкують завдяки батькові. А Ту, худородну, лише тому, що вчасно лягла під кого слід. Тамтого – бо вміє пролізти без мила. Тамту – бо грошей кури не клюють. Ті тамті писати не вміють, але саме їх видають захланні видавці, і то якими накладами! Їм що – аби зиск! Ще інші нікчеми з курячими мізками все це купують. Тимчасом правдиві таланти скніють у тіні розпіарених нездар! Ще й змушені втішатися п’ятьма сотнями примірників! Та й ті нема де продати!.. Кому тепер потрібна поезія? Та що там!.. Отож-бо!.. Еге ж!.. А я тобі про що?.. Але! Залишиться заповітом для нащадків тільки справжня література. Упосліджена нині, загнана в кут. Бо все так не буде, настане ще час!

Двадцять років тому Богдан писав щемкі, пронизливі вірші. Веснянкувата руденька студентка історичного слухала їх, затамувавши подих, і тим тільки підохочувала хлопчину з філологічного. Він стискав її руку, декламуючи написані вночі рядки. Сиділи на лавці біля її брами. Підошва його черевика вигладжувала на сирій землі лискучу борозну, слова спурхували вгору, змішувалися з осіннім дзвінким повітрям, набували нових сенсів, спадали, завмирали вигадливим візерунком кленового листя на землі. Надя мовчала, а раз видихнула: ти – геній! Богдан зворушливо, по-дівочому, спалахнув рожевим на вкритих пушком щоках.

Той хлопець умів ніяковіти. Та дівчина у своєму захваті не кривила душею. А тепер ця жінка затуляє вуха, коли цей чоловік говорить.

– Що в нас з обідом?

Богдан стоїть у дверях кухні. Голос густий, розм’яклий від теревенів із Марчаком, тінь посмішки тремтить на губах. Уже забув про того майстра-газівника й про ту кляту невипрану футболку, бо хай усі решта чисті, що з того, коли йому потрібна саме ця, чорна із сірим принтом!

Футболка вже крутиться в пралці, сама, їй до компанії нема що докинути.

– Треба було скандал влаштовувати? – Надя обертається, витираючи руки об фартух.

– А ти роби як має бути, і не матимеш скандалів! – Богданів палець повчально здіймається вгору.

Яке ж воно все дрібне, миршаве й затісне – ці будні, це сімейне життя, ці діалоги чоловіка з дружиною в клітці-хрущовці з хворою свекрухою за прочиненими дверима. Підборіддя задерти б до неба – і завити по-вовчому.

– Усе на плиті, – каже Надя.

– А ти?

У Богдановому голосі нотки занепокоєння. Начебто дбає про неї. Насправді волів би їсти разом, бо так зручніше, не треба самому гриміти баняками. Надя давно все розуміє, її не обдуриш дозованою порцією тепла в голосі. Лишень не втомлюється дивуватися: як чоловік так легко, завиграшки, гойдається між гучним матючинням і турботливим а ти?

– А я не хочу, – каже Надя.

І Тамара Федорівна не хоче.

– Пізніше, – озивається вона на запитання. – Принесеш пізніше. Чи тобі треба йти?

Їй треба йти. За півгодини Надя зустрічається з Галкою. Якби не ці нечасті зустрічі, можна було би з глузду з’їхати. Вона залишає на столику біля свекрушиного ліжка склянку квасного молока й печену картоплю, завиту в рушник, ще й у вовняну шаль.

З дівчатами свято. От із ким легко й радісно. До Галки товаришка з колишньої роботи приїхала, нареготалися втрьох, немов сто років зналися. Надя навіть забула геть-чисто про те, що на неї вдома чекає. Гума безвиході не тягнула в грудях, ніяк не нагадувала про своє існування. Навіть не мусила забороняти собі: не думай, як зреагує Богдан на твою тривалу відсутність. Дві години! Дві години вона була вільною, безтурботною людиною.

Дівчата провели Надю майже до її будинку. І треба ж таке: біля кіоску на зупинці зустріли Богдана. Надя вдарилася поглядом об його потилицю, перемінилася на лиці. Вітрильник у безкрайому морі налетів на підводну скелю. Крокодиляче око блимнуло тьмяним полиском вузької зіниці.

– Ти чого тут?

– Картку купував. Рахунок поповнити. А ти що? Вже нагулялася? – тон наче нейтральний, але кутик рота кривить: бути скандалу.

– Ой! – Галчина товаришка руки до грудей приклала, очі сяють. – Я вас знаю, пане Богдане…

Той спалахнув задоволенням, артистично вклонився. Розкрили, мовляв, мою скромну особу. Так, я той самий поет, автор тих самих рядків…

– Я всі ваші ефіри дивлюся! Щоранку!

Богдана аж пересмикнуло. Усмішка зів’яла, обернулася на гримасу. Обличчя прибрало байдужого виразу, але пізно, жінки зауважили першу реакцію на почуте.

– Де ти вештаєшся цілими днями? – гримів Богдан удома. – З дурепами водишся! З ідіотками безмозкими!.. Знайде ж таке! Нормальні баби по хатах сидять, а ці хвойди по барах!