Ось відкрита долоня - Страница 8

Часто думала про падре Піо, про те, що це він вибрав її, дав їй зрозуміти, що опікується нею. Намагаючися розібратися в собі, наближалася до нього. Розмірковувала, миючи кахлі чи протираючи шибки, над його неймовірними здібностями, над тим, як він умів читати думки людей. Може, він і її думки прочитав?.. Він працював по дев’ятнадцять годин на добу, сповідаючи людей, був для багатьох духовним наставником… Він знав, що таке важка ноша й смертельна втома, він зрозумів би чужинку з України.

Хіба Дана не живе за такими ж законами? Хіба не дотримується такої ж програми на щодень? Падре Піо говорив: щодня має бути місце для кількох важливих речей – для молитви, для чесної роботи, для необхідного відпочинку й для діяльної любові до ближніх. Він наполягав, що любов до інших має знаходити вияв у вчинках милосердя, у готовності пробачати, не тримати образу в серці. Дана приймала ці думки як свої, вони й були її думками, тільки падре Піо їх висловив у простий і зрозумілий спосіб, так наче це вона сказала. Він вмів так сказати, як вона відчувала.

Дивилася на свої мозолясті долоні, уявляла: як це, п’ятдесят років носити на долонях стигмати? Що він відчував, бідолашний?

Уночі їй наснилася відповідь. Два довгих тонких, прямокутної форми цвяхи входили в долоні. Нестерпний біль виштовхнув її зі сну, вона пам’ятала це відчуття й за місяць – достатньо було глянути на свої руки, той біль відразу нагадував про себе. Але вже віддалено, наче гуркотіння далекого грому.

Додому у відпустку вона їхала, уже знаючи, що товаришки, Оксана та Віра, заведуть її до доброго лікаря. Лікування пішло їй на користь. Їй наче все допомагало – і люди, і обставини. Вона тепер усе сприймала інакше, глибше й водночас легше. Із вдячністю за все. На дрібниці не звертала уваги, на другорядному не затримувалася. Діти мали своє життя, вона й це сприймала з розумінням. У неї був покровитель, він не забував про неї.

Коли після спільної вечері всі розійшлися – донька з чоловіком та онукою поїхали до себе, а син з невісткою перемовлялися про щось у своїй кімнаті, – вона задрімала в фотелі. Тихо працював телевізор, під його мурмотіння Дана солодко заснула. Блаженний спокій скував руки-ноги… Прокинулася від запаху квітів. Здається, фіалки. Підвелася, роззираючися: хто розлив парфуми? Коли? Запах розтанув за кілька хвилин, зник, наче й не було. «Падре Піо!» – сяйнула думка. Він так дає про себе знати. Виразним запахом квітів. Вона не відразу це згадала, лише коли аромат розвіявся.

На каві з товаришками розповіла про цей випадок. Оксана слухала захоплено, вона розуміла, що таке «багато місяців відмовляти дев’ятницю до падре Піо про мир в Україні». Інша – Віра – ніколи в житті не була на сповіді.

– Я агностичка, – казала вона подругам колись, – існування Бога не можливо ані підтвердити, ані заперечити.

– Усе, що ти розповідаєш про свого святого, – це ж якісь казки, – хитала головою Віра. – Запах квітів… Реальний біль у долонях… Це все навіювання, таке саме, як стигмати у вразливих віруючих.

Дана лише усміхалася, затискаючи медальйон у кулаці. Вона не сперечалася. Для чого? Це теж був добре засвоєний урок від падре Піо: у кожного своя дорога до себе.

Більше вони не поверталися до цього випадку з ароматом фіалки. Товаришки розповідали про свої волонтерські будні, тобто волонтерські вечори, бо ж удень працювали, одна в школі, друга в музеї, а вечорами допомагали переселенцям та пораненим. Повний звіт Дані написали, куди, кому й скільки пішло з тих грошей, які вона передавала.

– Не треба мені звітів, – зупинила їх Дана. – Я знаю, що все до копійки пішло на добрі справи.

– Треба! – наполягали товаришки. – Ти маєш знати, скільком людям і в яких ситуаціях ти допомогла…

На початку березня – Дана тоді вже повернулася до Італії – її товаришки дізналися, що до Львова привезли нетлінні мощі отця Піо. До церкви Святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії. Пішли туди вдвох, Оксана й Віра. Людей було море, але усім було видно під склом обличчя падре Піо: наче людина спить. Не йняли віри, що тіло, ексгумоване 2008 року, після сорока років з часу смерті виявили нетлінним і саме таким воно й залишається дотепер.

Віра мовчала дорогою додому. Лише наступного вечора, пакуючи на волонтерському складі ліки для опікового відділення, сказала Оксані:

– У нас все буде добре.

– У кого «у нас»? – не зрозуміла товаришка.

– У нас, в Україні, – відповіла їй Віра. – Бо так щиро, як вчора, я ніколи не молилася.

– Ти ж молитов не знаєш!

– А я своїми словами… Дана ж казала: щира молитва – завжди почута.

Пахне інакше

Це пластикове сидіння-пелюстка створене спеціально під неї, під її зграбні сіднички – так вона думає, вмостившись на високому кріселці, намацавши ногами під собою перетинку, саме на тому рівні, де й хочеться примостити ноги. Дуже зручно. Вона спирається ліктями на круглий хромований столик, теж на високій ніжці, і роздивляється навсібіч. Має трохи часу для спостерігання за людьми – це її улюблене заняття, надто тоді, коли вони думають, що ніхто не звертає на них уваги, і даремно, бо поблизу хтось цікавий ховається за розгорнутою книжкою або повільно ковзає вдавано байдужим поглядом по своїх сусідах. Новий термінал пронизаний світлом, просякнутий запахами новизни, і Сергій Прокоф’єв зі шафранової стіни тримає всіх на оці, мружачись крізь свої старомодні окуляри.

Вона чекає.

Було таке: наснилося, що хоче зайти в новий термінал та ще встигає здивуватися: а де усі? Де люди? Так порожньо й холодно в аеропорту. Ця думка спиняє її перед скляними дверима, і дуже вчасно, бо вони не відчиняються, стулки не розходяться, не пропускають досередини. Вона здивовано все ж ступає крок, мало не притиснувшись чолом до прозорих воріт, – і нічого. Систему вимкнено, вона не працює. Ходу немає. Будівля байдуже відсвічує сріблясто-синім світлом, скло не реагує на порухи.