Ось відкрита долоня - Страница 7

Щопонеділка прибирала в синьйори Сильвії, щочетверга – у подружжя Бореллі, це за три квартали звідси, а тоді поспішала «додому», тепер уже на кухню, до готування, відтак бралася за прибирання. Старий Фабріціо не капризує, однак двічі одну й ту саму страву не їсть. Жодних розігрівань. Усе має бути свіжим, щойно з плити-духовки. І жодних залишків від страв у холодильнику. Такі правила. Добре хоч старий дає собі раду в усьому іншому, а це для його «за вісімдесят» дуже добре.

От і забігалася Дана, закрутилася – до защемлення нерва, до болів у попереку та нозі. Зірвала спину, бо забагато на себе взяла.

Тепер ледь-ледь пересувалася. Лежи, лікуйся, жінко. Відновлюй сили.

Дні вимушеного неробства – коли таке було? Лежить Дана горілиць серед білого дня, роздивляється дрібні тріщинки на стелі, потерту спинку ротангового ліжка, бачить краєчок вулиці за вікном. Чому з нею таке сталося? Воно б, звісно, і схуднути не завадило, але ж вона завжди така була. Пухкенька-смачненька, як казав колись чоловік, хай спочиває з Богом. Один лише раз за все життя вона схудла так, що сама себе в дзеркалі не пізнавала. У перші місяці перебування в Італії, коли мила посуд у трьох ресторанах. Танула на очах від туги за дітьми, за домом, від огрому роботи й навали чужого. Ще й мови не знала. Усе їй було тут чуже.

Але мусила. Доньці та синові на платне навчання в університеті треба було заробити, іншої можливості здобути грошей вона не мала. Кинула вчителювання, залишила дітей-старшокласників самих. «А що, – казала своїм товаришкам Оксані й Вірі, – діти в мене золоті, дорослі, самостійні». І діти справді навчилися давати собі раду без мами.

Поки Дану попустить, поки вона підведеться, пані Зоня (баданте з України, доглядає паралізовану бабцю по сусідству) погодилася готувати старому Фабріціо. Дана чула запахи з кухні, подзенькування посуду, усе було гаразд без неї. Знайшлися прибиральниці й для помешкань синьйори Сильвії та подружжя Бореллі. Життя не зупинилося, воно тепер оминало Дану, як людський натовп на віа Маргароне того дня, коли вона не могла ступити й кроку.

За кілька років в Італії такого тривалого відпочинку в Дани ще ніколи не траплялося. І такої самотності теж не було. Читання її не захоплювало, книжка лежала поруч без потреби, до телевізора було байдуже. Вона спостерігала за тим, як вітерець через прочинену кватирку рухає мереживні фіранки на вікні, як сонячні промені прошивають сітчастий малюнок, лягають рухливими плямами на м’який килим. Її цікавив танець сонячних зайчиків, а не кружляння порошинок у навскісних стовпчиках світла. Ще кілька днів тому вона кинулася б з вологою шматою боротися за чистоту. А тепер їй було байдуже.

Розмірковувала про своє життя, перебирала, наче вервичку, щасливі й нещасливі його миті. Була чесною й відвертою з собою як ніколи. Та хвилина, коли вона наштовхнулася на невидиму загорожу посеред вулиці й стала стовпом, несподівано ввімкнула механізм внутрішньої ревізії. Як довго їй тут бути? Коли повертатися додому? Як там жити, наново звикаючи до усіх та усього? Навіть до своєї квартири, навіть до своїх дітей. Дана не ховалася від жодної болючої думки, не відмахувалася від незручних запитань. Це була наче сповідь у повній тиші, у цілковитій самотності…

І додумалася вона до того, що ця її біда, як і будь-яка інша, – це або покарання, або випробування. За що? Чому? Навіщо? Що б це не було, а вона має перебути її з гідністю.

Дуже повільно, прислухаючися до відчуттів у попереку та нозі, повернулася на бік. Погляд впав на долівку. Під ліжком на килимі скрутився змійкою край срібного ланцюжка. Чий він? Звідки узявся? Опустила руку, підхопила знахідку. На ланцюжку погойдувався медальйон. Чоловічий профіль, напис: «Падре Піо». Вона й без напису впізнала, хто це. Усім в Італії відомий цей профіль з рукою, піднесеною вгору, борода, кола під очима, стигмат на долоні.

Сонячний промінь вигравав полисками на овалі з портретом святого… Цей медальйон Дана бачила вперше. Це не її річ. Як він потрапив до кімнати, де ніхто, крім неї, не буває, де вона ретельно прибирає в усіх закутках раз на тиждень? Як він тут опинився?

Дана відклала знахідку вбік, а тоді, повагавшися, потягнулася по неї й затиснула в кулаці.

Того ж дня дивилася телевізора, клацаючи пультом, перемикаючи канали. І на маєш: Падре Піо!.. Прикипіла очима до екрану, навіть сіла в ліжку, забувши про спину. Документальний фільм. Додивилася його до фінальних титрів, жодного разу не згадавши про свій біль. Святий Піо з П’єтрельчіни, італійський монах-капуцин, святий ХХ століття, відомий стигматик та доброчинець. Світське ім’я – Франческо Форджоне. Помер 1968 року, коли йому був вісімдесят один рік, п’ятдесят з яких він мав на руках стигмати…

Увечері Дана розмовляла з дітьми по телефону. «А щоб ти чимшвидше одужала, я тобі подарунок відправила», – сказала донька. Наприкінці тижня, коли Дана вже могла сяк-так рухатись і навіть вже бралася до роботи, прибула передача з дому. У пакунку – книжка українською мовою. Про падре Піо.

«Це невипадкові збіги», – вирішила Дана. Уголос собі це сказала, бо так їй було самотньо, що не було до кого й слова мовити. Однак була це вже не та самотність, що досі. Дана наче відчула опіку над собою, немов попереду трохи розвиднілося… Хвороба відступала помалу, настрій ішов догори.

Вона прочитала доньчину книжку, всотала кожне слово, а тоді знов і знов поверталася то до одних сторінок, то до інших. Ланцюжок з медальйоном тримала при собі, гріла в руці, торкалася нього. Він був її, цей медальйон. Він сам прийшов до неї.