Ось відкрита долоня - Страница 57

На годиннику майже десята вечора. Сидячи на ліжку біля тумбочки, сусідка апетитно хрумтить солоним огірком, базікає по телефону:

– М’ясо з грибочками прекрасне. Ні, не хоче, – кидає на мене оком, – відмовилася. А мені смакує. Дуже смакує. Дякую. І лягаю спати цілковито умиротворена.

Пізня вечеря діє на Інну Максимівну як снодійне.

– Спасибі цьому дню за все хороше! – промовляє вона і за кілька хвилин вже тихенько посопує зі свого кутка. Усталені уявлення про шкоду їжі перед сном зруйновано, та й уся система здорового харчування під загрозою. Хто сказав, що їсти на ніч шкідливо?

– Ви сечу зібрали? – цікавиться вона вранці, крутить у руках вузьку баночку, видану кожному. – Як я сюди влучу – мені невтямки, – проте бадьоро суне виконувати завдання, спираючися на спинки ліжок. – Але ж спробувати можна?

Від неї фонить імпульсами активного життєлюбства.

– Донечко, ластівко, – м’яко шелестить у мобілку.

Щойно відтручувала свою Ірину, бо та напосідала на неї:

– Мамо, зарядка… мамо, твої вправи…

– Годі вже! – сердилася Інна Максимівна. – Більше не можу! Уже п’ять разів ноги піднімала, відчепися. Яка ж ти настирлива, Ірко!

І ось тепер: донечко, ластівко…

Донька сидить біля мами по півдня. Дрімає на ліжку товстулі Оксани. Ідучи, залишає пакет з останньою порцією вихоплених з-під газонокосарки кульбабок. Ми одночасно їх зауважуємо на підвіконні: забула! Операція порятунок кульбабок триває – ховаємо їх у холодильнику наприкінці коридору. Щоб не зів’яли.

І онука в сусідки теж ластівка. На вигляд школярка, зовсім юне створіння з косою, а, виявляється, уже працює після університету. Вони перекидаються з бабусею жартами, онука охоче допомагає їй доїсти щось смачненьке.

– Еге ж, каже, я побігла, – цілує бабцю.

– Біжи, ластівко, – відповідає бабця.

– Ви якісь захекані всі, – проводжає її поглядом. – Не варто аж так поспішати. Мене мама підганяла заміж, боялася, що буде запізно. Мама хворіла, я за нею доглядала кілька років. Яке тут особисте життя? А потім вийшла заміж, і нічого від мене не втекло, усе встигла, – у голосі – ледь відчутна гірчинка. А може, здалося.

– Цікаві факти! – піднесено повідомляє мені в день своєї виписки. – Найдавніший міст у Парижі називається Новий міст! Оце так-так… Ви знали?

Маленький привід для радості, один з багатьох, вони повсюди. Вміти б бачити. Навіть у повторі забутого та у замовлянні майбутнього. Плани в Інни Максимівни такі: разом з донькою та онукою вона висадить на подвір’ї багатоквартирного будинку виноград «південну ізабеллу». Пагін уже давно пустив коріння в трилітровій банці з водою, стоїть на кухні, у чорному пакеті. Назовні визирають цибухи з кількома тоненькими блідо-зеленими прутиками та листям. Проте садити в землю ще рано, треба мати терпіння й дочекатися стиглого травня, коли відійде небезпека нічних приморозків. Живцем виноградної лози поділився знайомий. У нього плодоносить справжня «ізабелла», і він щоосені заохочує сміливців, ділиться пагонами з тими, хто має намір переконатися, буде щось з того чи ні. Не Крим, не Закарпаття, звісно, не той клімат, але весь секрет в догляді. І в терпінні. Інна Максимівна сповнена рішучості перевірити. Виноград ростиме під балконом, сусід обіцяв зробити навіс, а під ним – лавку. Можливо, і стіл. Буде така альтанка для усіх. Інна Максимівна допомагає собі руками: ось тут, креслить у повітрі, балкон, тут альтанка, а лавка з цього боку. Вона зараз вимальовує майбутнє не згірше тої дівчинки-циганки зі свого дитинства.

Іде додому, спираючися на руку онуки, двічі зупиняється, посеред палати й у дверному отворі. Кілька несерйозних порад мені наостанок. Жартувати та усміхатися – її повсякденна потреба. Онука терпляче чекає, доки бабуся закінчить свою промову, без найменшого роздратування чекає, з ледь помітною усмішкою.

– Нічого не забули? – озирається Інна Максимівна. – Не потрібно нічого забувати в лікарні. Не хочу повертатися. А! – помах руки. Наче точка в кінці абзацу.

Та, що в той же день замінила Інну Максимівну, виявилася з категорії «зачиніть вікно». Вони є чи не в кожній маршрутці, ці жінки, яким дме. Валя відразу захряпнула фрамугу: протяг. Затулила краєвид за вікном вертикальними жалюзі. У нас, виявляється, були жалюзі. Шурхотливий звук відрізав від світу, я не побачила, як ввечері поступово змінюється колір неба в отворі між високими тополями за лікарняним корпусом. Проте наслухалася нескінченного монологу по телефону: а він що? а ти? ги-ги-ги. І далі щось про свекруху й про яйця під майонезом, дуже голосно, так наче навколо нікого. У стіну роздратовано погупали.

– Тихіше! – гукнув хтось.

– Це до нас? – здивувалась сусідка. – Що за люди! А у вас що? З чим лежите? – І заходилася докладно звітувати про свої проблеми, з найдрібнішими подробицями.

Після безсонних годин я нарешті забулася сном під ранок. Розтулила очі: жалюзі на вікні. Негайно на вулицю. Негайно! Тільки б двері надвір були відчиненими. Вони легко подалися назустріч, випускаючи до пташиного співу, до м’яких косих променів ранкового сонця. Чиста свіжість у повітрі, у затінку – трава в росі. Від запаху скошених кульбабок залишився лише спогад. Траву на газонах учора зібрали, але під бордюрами ще в’януть побляклі водянисті трубочки з коричневими китицями на кінці. А серед низько постриженої конюшини – самотні, дивом униклі гострих лез яскраві кульбабки.

Попереду мене рухається моя довга струнка тінь. Ранкові промені вміють це робити – видавати бажане за дійсне. Помахую руками. Яка ж я тут збіса струнка, легка й невагома. Маківка тіні добігає до куща жасмину, прохолодного й сліпучого. На зелених пуп’янках майбутніх квітів тремтять краплі нічного дощу.