Ось відкрита долоня - Страница 56

Вона знаходить привід для веселощів там, де їх мало б хто шукав. Сама собі цікава та самодостатня, цінує простір свій та чужий і навіть звичайні питання починає зі вступу: «Не хочу видатися вам нав’язливою…»

Мені комфортно з моєю сусідкою. Сподіваюся, їй зі мною теж. Ми обидві потребуємо дозованого спілкування, уникаємо надмірної уваги до себе. Жодних балачок нон-стоп! Нам так добре мовчати вдвох, куди там розкоші мовчання до розкоші спілкування, нас тиша не обтяжує, а єднає. Довгі дні в лікарні заповнені свіжим повітрям і сонячним світлом, за вікном весна, рано-вранці чути пташиний спів, а ввечері шепіт листя та шурхіт дощу. За стіною жебонить телевізор, черговий телесеріал збирає схвильованих прихильниць.

– Жорстка полуничка, – лунає в тиші. – Що це таке, як ви думаєте?

– Скільки там букв? П’ять?.. Тоді, напевно, порно.

– Як?

– Порно.

– Не знаю такого слова.

Коротко пояснюю, ретельно формулюючи доволі узагальнені визначення.

– Ага, – каже вона. – Не знала. А ось це знаю: нарком. Підходить. Третя буква р. Гм, дійсно, порно… Що б я без вас робила?

Встає рано. У довгій нічній сорочці, під якою гойдаються повні груди, вичовгує за двері палати, шурх-шурх, у спільний на дві кімнати коридорчик – рушник через плече, зубна щітка та паста в сухеньких кулачках, синці в згинах ліктів від уколів. Повертається з переможним вигуком:

– Усе! Як нова копійка! – знову зручно вкладається в ліжку, копирсається, обсмикуючи нічну сорочку. Тягнеться до горнятка на тумбочці. – Немає нічого кращого, скажу вам, як почати новий день зі склянки чистої води…

Інна Максимівна насправді Октябрина. Не тому, каже, що Жовтнева революція й все таке, а тому, що в жовтні народилася, тисяча двадцять третього року, у Харкові, – нагадує рік і місце народження. А потім закінчила інститут й потрапила до Львова. Зі зміною місця змінилося й ім’я. Була Октя – стала Інна.

Ми говоримо про Харків двадцятих – тридцятих років, про війну, повоєнний Львів, про велику історію та індивідуальну історію конкретної людини та її родини й про те, що зазвичай не потрапляє до підручників. Маленька харківська дівчинка в ранньому дитинстві говорила німецькою. Сусідами були німці, фахівці з Німеччини, вони приїхали до Харкова зі своїми сім’ями, працювали на ХЕМЗі. Оповідачка уповільнює темп: «Це Харківський електро-механічний завод», – пояснює. Жили в готелі, він потім став «Інтуристом». Діти бігали коридорами, грали разом на подвір’ї.

– У школі згодом було легко на уроках німецької, – Інна Максимівна спирається на лікоть, повертається до мене, – я її навіть не вчила, на жаль. Трималася на старих запасах. Хочу їсти, віддай мій м’ячик… Простенький набір побутових фраз. А в тридцяті роки настали страшні часи. Чорні воронки, нічні візити, розмови дорослих пошепки про те, кого забрали. Татів друг викинувся з вікна, не витримали нерви, бо у двері гупали НКВДисти. А виявилося, вони не за ним того разу прийшли… У батька був пістолет, то він його розібрав, розкидав деталі по різних ділянках парку. Тато був інженерно-технічним службовцем на заводі. Із початком війни відправив сім’ю в евакуацію, син пішов на фронт, сам опинився в прифронтовій зоні на військовому заводі… Я не втомила вас своїми розповідями?

– От ви кажете, як гарно пахне скошеними кульбабками, – змінює тему сусідка.

Не пам’ятаю, щоб я це говорила, але не заперечую: запах скошеної трави – один з найкращих серед усіх можливих.

– А нас трава врятувала від голоду, – Інна Максимівна підбиває подушки й відкидається на них. – Лобода, кропива, іван-чай, заяча капуста, ті ж кульбабки… Уявіть, Свердловськ, голод, базари порожні. Ні-чо-го. Усе, що можна, поміняли на хліб та муку. Але мама казала: «Головне – до першої зелені дотягнути, а там заживемо». Вона з тої трави примудрялася готувати – трошки муки до чогось додасть, напече оладок, з іншого суп зварить, і, ви знаєте, смачно було.

– Душа пройшла всі стадії печалі, тепер уже сміятися пора… – цитує поетичні рядки. – Бачте, дещо пам’ятаю. А колись, боже мій, скільки я колись віршів знала напам’ять, а!

Фрамуга під стелею відкрита дні й ночі, ми її не зачиняємо. Особливо свіжо вечорами, коли я зі свого ліжка, відклавши книжку вбік, спостерігаю, як змінюється колір неба в отворі між високими тополями за лікарняним корпусом – від блакитного до темного оксамиту. Під ранок повітря в палаті бадьорить.

– Вам не холодно, Інно Максимівно?

– Ні, мені добре, нехай… не зачиняйте…

Вона принюхується, чим пахне вулиця. І прислухається до усього навколо. Мої допитуються по телефону, що принести. Я нічого не хочу, кажу.

– Як це – нічого не хочу? – відкинувши свою делікатність, повчає мене сусідка. – Як це, не треба приходити? Людина повинна хотіти! До людини повинні приходити її рідні! Це найкращі ліки від депресії.

– Яка, – кажу, – збіса депресія. Ніколи не знала, що воно таке. Це просто душа не на місці. Збитим жужмом усе навалилося, лавиною пішло – не відітхнути, не перевести дух. І тільки чуєш, як воно, коли серце тремтить, наче упіймана пташка. Жодних метафор – лише прямий і точний зміст.

– А ви не піддавайтеся, – спокійно озивається сусідка. – Найслабшою та найвразливішою людина стає після потужної емоційної напруги. Не виснажуйте себе, не випалюйте душу. Скільки ж то часу мине, поки вона відновиться… Радійте малому. А далі життя зробить своє. От я сьогодні хруща бачила. Крила відстовбурчив, вуса-щітки наставив, пові-ільно в повітря здійнявся, чогось сердитий, ж-жж… Давненько я хруща зблизька не бачила. Про дитинство мені нагадав, настрій підніс.