Ось відкрита долоня - Страница 39

Відразу й висвітилася сторінка в соцмережі. Рік народження той самий, поєднання імені й доволі рідкісного прізвища. Це він. Його сторінка.

Пес із розбігу тицьнувся в коліна, боляче, мало не збив її з ніг. Хотів бавитися, вимагав уваги господині. Вона сховала айфон, підняла з землі гілку й, щосили розмахнувшися, закинула подалі в траву. Пес зірвався з місця, розчинившись у темряві, за кілька секунд уже стрибав навколо, натомість гілки не віддавав, ухилявся, запрошував до гри.

Удома біля ноутбука першої миті їй видалося, що вона помилилася. Це був не він. Не його фотографія.

Не він, але й він водночас. Вона не впізнала б його при випадковій зустрічі, у натовпі, ще й здалеку. Пройшла б повз нього, ковзнувши поглядом, і серце мовчало б.

Із вітальні гукнув чоловік, він знову шукав пульт від телевізора. Без неї не знайде. Закрила кришку ноутбука, пішла на допомогу. Повернувшися, знову опинилася на тій сторінці в соцмережі, повільно прогортала всі фото, їх було небагато. Чотирнадцять. На деяких знімках проступали риси, яких вона ніколи й не забувала, ховала цю пам’ять глибоко-глибоко, у найвіддаленіший куточок свого я.

Горло стиснуло, запекло під повіками. Цей сивий черевань із втомленими очима не міг бути її першим коханням, він майже нічого не мав спільного з тим хлопцем, без якого вона не могла жити в шістнадцять років. Згодом вони ще чотири роки розходилися й сходилися, аж поки несподівано й безглуздо остаточно розійшлися. Обом було по двадцять. Жодного разу відтоді не бачилися, вона нічого не знала про нього, він наче у воду канув. Ні з ким не підтримував стосунків, ніхто зі спільних знайомих нічого про нього не чув. Вона колись шукала його в Інтернеті, був такий спонтанний порив. Зараз кого завгодно там можна знайти, була б про людину бодай якась згадка в Мережі. Даремні пошуки, про нього не було нічого. А нині без жодного поштовху, без причини, без попередньої думки – раз, і знайшла.

Це його губи, його ніс, його чоло. Погляд інший, але це він.

Із друзями за столом у ресторані.

Із повнявою усміхненою жінкою, вона тулиться до нього, його рука на її плечі. Підпис: З дружиною.

З молодою жінкою на тій же кухні. Той самий ракурс, той самий день. Підпис: Моя донька.

Кілька фото із зустрічі однокурсників. Груповий знімок солідних дядьків, стоять гуртом на побитих сходах, на вході до колишнього військового училища. За спинами – обшарпані стіни, вони погубили чи не половину облицювальної плитки. Потрощена, давно не ремонтована будівля. Невже там і далі навчають? Повне запустіння, трава на порозі росте.

Ось ще кімната, металеві панцирні ліжка без матраців. Чоловіки напружено дивляться в об’єктив. Це, мабуть, їхня казарма, бо під фото – жартівливі коментарі колишніх одногрупників. Далі фото надворі, одне з них – біля діжки з написом «Пиво». Дивом зберігся такий раритет, їх давно ніде немає, цих жовтих вуличних напувальниць спраглих.

Знову якесь приміщення, колишній червоний куточок, мабуть. Чи що воно таке є, де вони знайшли цей плакат на стіні про боротьбу з пияцтвом? На колективному портреті під шматком вигорілого паперу з підкрученим витріпаним кутиком – ті самі чоловіки, вони ледве стримують посмішки, очі в усіх вже посоловілі, затуманені…

Повернулася до фото в казармі. Його рука на спинці ліжка, іншою спирається в бік, голова нахилена. І ця його пізнавана поза, ця манера спиратися – з його ста вісімдесятьма вісьма сантиметрами зросту – на все, що трапляється: підвіконня, стіл, перила, відразу повернула її в ту весну в десятому класі. Сорок років минуло відтоді, сорок років! Якщо в днях, майже п’ятнадцять тисяч днів.

Саме так, перехилившися, він розмовляв колись із нею, напираючи рукою на парту. Забула цю його особливість, а от тепер побачила й згадала. Майже все змінилося в ньому, принаймні на фото, усе, окрім цієї звички. Він за собою, мабуть, не помічав її ніколи.

Колись кисті його рук здавалися непропорційно великими, пальці довгими, дужими. Тепер вони не справляли такого враження, виглядали звичайними, такими, як в усіх; вона б їх не впізнала, якби побачила, скажімо, в автобусі, скажімо, на поручні. Або на касі в супермаркеті. Його руки змаліли, вони губилися тепер у його зовнішності, нічим не виділялися, належали вже не цибатому довгоногому-довгорукому юнакові, а огрядному чоловікові з сумними очима. Вони тепер йому не завеликі, ті руки, саме враз.

Він мав тоді довге волосся по плечі, його за це сварили в школі, грозилися силоміць підстригти, а він і далі хіпував. Так тоді казали: хіпував. Демонстрував незалежність у зачісці. Хоча й у поведінці теж, примусити його до чогось було неможливо. Директор й вчителі змушені були попуститися, махнули врешті-решт рукою: нехай вже ходить патлатим, аби не гірше.

Коли він приїхав на перші свої канікули з училища, вона раз у раз торкалася його короткої стрижки, звикала до нових відчуттів. Із довгим волоссям відтоді було покінчено. Сивий, коротко стрижений, тепер він став подібний до свого батька, вона бачила того лише раз, але дотепер пам’ятала ім’я та по батькові. І повне ім’я його мами теж трималось у пам’яті, займало там місце якоїсь необхідної інформації. Чи живі його батьки? За сорок років вона не забула їхні імена. Ці люди були особливими для неї, хоча вони про це, звичайно, не здогадувалися.

У нього був молодший брат, доволі непримітний, сором’язливий підліток. Одна згадка тягнула за собою інші, клубок спогадів розмотувався, подивляючи міцністю нитки, що так несподівано збереглася.