Ось відкрита долоня - Страница 37

– Гаразд, дивись, щоб з’їв. Поки ти будеш на заняттях, я дещо куплю для брата.

– І мені щось купи, – нагадує малий.

– Звісно, і тобі теж. І мамі.

– А як він у мами в животі узявся? – запитує малий. – Як мій брат там опинився?

– Почекай, – каже тато, – тут такий складний роз’їзд. Як вони їздять, ти можеш мені пояснити?.. Ніхто нікого пропускати не хоче. Тут таке діло… От зернятко в яблуку, так? Із нього виросте яблунька, вона згодом дасть плоди, а з нового зернятка знову виросте деревце. Так і людина. Вона теж, як маленьке зернятко, сидить всередині яблука, а потім – гоп! І бачить білий світ – народжується. І далі росте, уже як маленьке деревце. Розумієш?

На заняття з логіки вони забігають останніми.

– Доброго дня! – каже малий. – У мене вчора брат народився!

– Вітаємо-вітаємо, – Ганна Василівна розкладає на столі картки з малюнками. – А тепер до роботи! Що на цих малюнках зайве? Хто перший відповідатиме?

У малого на картинці – кріселко, шафа, горнятко, поличка.

– Горнятко зайве, – першим озивається він. – Воно скляне.

– Не тому воно зайве, – виправляє викладачка, – а тому, що це посуд, а решта – меблі.

– А ще тому, що все дерев’яне, а воно скляне, – наполягає малий.

– Гаразд, – погоджується Ганна Василівна, – воно зайве за двома ознаками.

За дві години татова автівка перетворилася на вантажівку. Кріселко малого, у якому його тримає пасок безпеки, з усіх боків обкладене пакунками, у багажнику – візочок в упаковці. У тата – піднесений настрій: він хвалиться малому, що все встиг, оббігав увесь дитячий супермаркет, купив, що треба. Рушаючи, приглядається до сина в дзеркалі заднього виду.

– Щось ти не в гуморі. Наклейки не отримав?

Малий мовчки підносить руку – на тильній стороні долоні наліплена наклейка з Блискавкою – Маккуїном. Героя мультфільму «Тачки» малий вибрав собі як оцінку за роботу на уроці англійської.

– То що сталося?

– Олег штовхається й копається.

– Чого це раптом?

– Не раптом. Він завжди штовхається. Миколка вчора від нього плакав. І Сергій. А сьогодні я.

– Ти впав? Ударився?

– Спиною вдарився.

– І головою?

– Я не пам’ятаю. Ні, головою – ні.

– Не нудило тебе?

– Ні.

– А Ганна Василівна що?

– Вона його насварила. Але більше Ольга Іванівна насварила, він з її групи.

– Скільки тобі казати: на кожного любителя битися знайдеться кулак. Пхаються, роблять боляче, ображають – захищайся. А він плакав! Якби тебе випадково штовхнули – інше діло, а то ж цей Олег вас усіх лупцює, а ви плачете. Як би вмазав йому, він би тоді добре подумав, перш ніж до тебе підійти. Чуєш мене?

– Чую, – тихо лунає з заднього сидіння.

– Ми вже говорили з тобою про це, ти забув?

– Не забув.

– У чому тоді річ? Злякався?

– Ні.

– Нікого не бійся, захищайся. Тих, хто вміє себе захистити, не б’ють. Ти ж вмієш, чому не відповів?

– Мені його шкода.

– Що?!

Тато зупиняє машину на світлофорі, обертається до малого.

– Шкода його? А своїх друзів не шкода? Себе не шкода?..

Малий дивиться у вікно.

Тато зітхає.

– «Скорпіонс»? – пропонує.

Малий ледь помітно хитає головою: ні.

– Ану, подивися, що там біля тебе ліворуч, – каже тато.

Малий повертає голову.

– Ліворуч, – повторює тато.

– Машинка! – нарешті гукає малий. – Та, що колір змінює!

Батько задоволено гмикає.

– Коричнева! – тішиться хлопчик. – Вона після морозилки стане жовтою, ось побачиш. У Миколки така є.

У ліфт за ними встигає пропхатися огрядна сусідка. «Та, якій усе про всіх треба знати» – так про неї каже мама. Сусідку мало не притискає дверима. Вона інспектує поглядом пакунки в чоловіка в руках, чіпляється очима за упаковку підгузників, яку тримає малий.

– Вітаю! – усміхається. – Скільки всього треба для немовляти, га? Зараз дитина – надто дороге задоволення. А з другого боку – і хороший привід підзаробити, ні? Була б молодшою – сама б народила, замість на роботу ходити! – друге підборіддя трясеться. – Дивися, малюче, тепер батьки любитимуть меншого, а тебе змусять за ним дивитися, як мене за сестрою свого часу. А воно лежатиме попісяне, покакане… Плакатиме «е-е-е!», «е-е-е!» – ось побачиш!

Двері ліфта розсуваються.

– Стара відьма! – виголошує малий, виходячи з ліфта.

Сусідка ахає, двері зачиняються.

– Ти що здурів? – тато ледве тримає покупки, вони ось-ось повипадають йому з рук. – Що ти собі дозволяєш, малюче?

– Я захищаюся! Сам казав: захищайся.

– Ану витягни мені з кишені ключі! – наказує тато. – Бігом.

Більше до інциденту в ліфті вони не повертаються. Ставлять варити бульйон, витягують з морозилки вареники, залишають там машинку, і малий тричі дістає її й тричі повертає назад. Вона змінює колір від холоду!

– Це мій вареник, я його ліпив, – каже малий, підхоплюючи виделкою маленький, неправильної форми трикутник. – Із мамою ліпив.

– Угу, – каже тато, прожувавши, – чоловік має вміти готувати їжу. Я вперше в житті знаєш що готував? Бульйон з курки! Мама тоді захворіла, готувати не було кому. Я зварив курку на сильному вогні, бульйон був каламутний, наполовину википів, але мамі сподобався.

– Скільки тобі було років?

– Сім-вісім…

– Я теж у сім-вісім навчуся варити бульйон.