Ось відкрита долоня - Страница 52

Тиша надворі, тиша в хаті. Лише чути, як цокотить годинник на стіні.

– Їсти даєш? – питає Микола, голос якийсь тихий.

– Каші перлової?

Не зауважив уїдливої інтонації.

– Можна й каші… – прикрив очі втомлено. – А краще борщу. Ти ж борщ варила?

Подай-принеси, й отак усе життя… А він сидить за столом, поклавши руки на розведені коліна, мовчки втупився поглядом у стіну. Перед ним парує тарілка борщу. Що він? Чекає, аби вистигло? Якби ж то! Люба знає, що йому треба, чортяці невгамовному.

– Що вже? – з притиском до нього. – У чому затримка?

Відомо в чому – випити хоче. Сидітиме так над тарілкою, з непорушним поглядом, поки вона не дістане з буфету пляшку зі стопкою.

– Чортяка старий… – почовгала до сховку, а що було робити.

Відразу й ожив, обхопив стопку пальцями, перехилив, крекнув – і за ложку, заходився їсти, наче й з апетитом, відламуючи кусні від спеченої на сковороді перепички. На мить призупинився, прожував. На обличчі легко читалося, наче написане: такий собі борщ, на трійочку, та що вже зробиш, їсти можна.

А вголос сказав:

– А ти чого?

– Я вже поїла, не дочекалася.

Він знов за ложку.

– Хліба хочеться. Нормального людського хліба.

– Скоро й на перепічку не буде…

Обтер губи долонею, змовчав. І Люба ані пари з вуст. Де ж його візьмеш, нормального хліба… Добре, що мука ще є, але й вона незабаром закінчиться. Про завтра страшно й думати.

– Сьогодні сон наснився, – Микола гикнув, відсунув тарілку, не доївши; сперся до спинки стільця. – Сто років снів не бачив, уже й забув, що воно таке… Аж дивно… Пам’ятаєш ті сосни? Той ліс, що ми до Стьопи їздили мотоциклом?

Любу заціпило, звела брови, намагаючись щось пригадати. Тоді ледь чутно охнула й сплеснула руками. Згадала! Сон свій згадала, а не той сосновий ліс, у якому вони були на першому році спільного життя, у своє перше сімейне літо. Вона того лісу й не забувала ніколи. Видіння минулої ночі – ось що їй відкрилося, немов хтось відхилив штору на вікні. Побачила повалене трухляве дерево, ранковий ліс, плями сонця на високих стовбурах. Наче війнуло в кімнаті ароматом зеленого моху. Щось там було перед тим, в її сні, щось відбувалося. І після того теж. Однак лише цей момент вихопився з пам’яті, випав самотнім кадром з нічного кіно. Який був сон! Яка обида! Як можна було таке побачити й забути? У їхніх степових краях таких лісів немає, як біля Стьопиної хати; дерева до неба, ти крихітний проти них. І запахи такі, що не забудеш. Стьопа служив разом з Миколою, обіцяв тієї ж осені, не відкладаючи, приїхати до них, з заходу на схід, теж мотоциклом. Подивитися, що то за Донбас такий, що за степ такий донецький. Але так і не приїхав ніколи. Затягнуло в роботу, у життєву коловерть. І вони до нього більше не їздили, теж не до того було.

– Отак стою, – розповідав Микола. – Голову задер, дивлюся вгору. А сосни аж гудуть у небі. Високі…

– Не може бути!

– Кажу тобі. Ми маленькі, як ті мурашки, а сосни під хмари, і шумлять. Як тоді, – і замовк, хитнувши головою, наче сам засумнівався, чи справді бачив такий сон.

Люба змахнула долонею зі столу невидимі крихти.

– Миколо, не повіриш, – усміхнулася. – Мені теж ті сосни сьогодні наснилися.

– Не вигадуй.

– Тю! Кажу тобі, наснилися сьогодні. Я, може б, не згадала, якби не ти – ти сказав, я відразу й згадала. Як можна було забути такий сон? Дурня якась часом у голову залізе й сидить…

– Во-во…

– …а тут такий гарний сон – і вилетів, як не було. Тільки я не верховіття бачила, як ти, а он, як там, на килимку.

Над ліжком – килимок з ведмедями, він від першого дня з Любою та Миколою, подарунок від його бригади на весілля. «Ранок у сосновому лісі» називається.

– Я забула, це хто? – запитала, кивнувши на стіну.

Він зрозумів.

– Васнєцов, – сказав впевнено, а тоді виправився: – Або Шишкін. Яка різниця? Знаменитий російський художник.

Ворс на килимку давно вигорів, де-не-де витерся до залисин кольору зів’ялої трави в степу, скільки донька говорила їм зняти цей мотлох, замінити чимось сучасним, фотошпалерами наприклад, з водоспадом чи морським прибоєм, – ні, батьки не реагували. Миколі байдуже, а Люба не погоджувалась, а чому, ніхто б не здогадався, а вона б і не сказала, соромилася. Їй чоловік, коли ще парубочив, купував шоколадні цукерки з таким самим малюнком, з тими ж ведмедями поміж сосен. Фабрики «Красний Октябрь». Нема вже тих цукерок, і «Красного Октября» немає, а килимок – ось він, на стіні від самого початку сімейного життя. Як можна його поміняти на інший?

– От наче цей ліс, – каже Люба, – від хати Степана трохи вгору, де сосни над яром…

Піднесено переповідає свій сон, забула про ранковий головний біль, про безнадійно втрачену перлову кашу.

– Тебе не бачу, – аж захлинається, – але знаю, що ти поруч. Такий ранок чудовий, сонце, пташки… Краса…

– …і ведмеді, – докидає Микола.

– Ні, – відказує вона серйозно, – ведмедів не було. Не бачила їх. А ліс точнісінько такий самий. Навіть стовбур повалений. Миколо…

– Ну?

– Один сон на двох. Чого б це?

– Бо дожилися. До ручки. А хто повірить?

– А кому розкажемо? – Люба намагається усміхнутися. Охопила обличчя долонями, сперлась ліктями до столу: – Самі на усьому білому світі, нема кому розповісти. Охохо…

Судомно втягнула повітря й заплакала.