Ось відкрита долоня - Страница 49

– Тепер розумієте, – каже Марина, – чому я схудла за останні місяці?

5

Новий день – інша пісня. І у Вадима репертуар змінився, і настрій у багатьох. Олександр нині не в гуморі, але виду не подає. Тільки говорить й говорить, тамуючи біль. Йому цього тижня зробили операцію, начебто останню – вставили металеву пластину в стегнову кістку. Раз у раз замовкає, стиха стогне. Після уколу знеболювального оживає, робить компліменти медсестрі, береться розповідати, як працював водієм, ганяв вантажівки на великі відстані. Курив по дві пачки на добу. Одну цигарку викурює – по наступну тягнеться, отак було. Страшенно смалив. Часу на дорогу давали обмаль, немов автомат програмували на певне завдання: наче ти не людина і тобі не потрібні ні сон, ані їжа, ані зупинки. А з оформленням супроводжувальних паперів усе навпаки: тягнули, душу вимотували, змушували чекати годину, дві… Щоб не заснути за кермом, Сашко припікав собі шкіру між великим та вказівним пальцями на лівій руці: біль не давав закемарити, стримував, щоб не запасти в сон.

Коли остаточно отямився в реанімації, зробив відкриття – не так його перебиті ноги вразили, як той безперечений факт, що він кілька днів не курив. Не відчував жодного бажання! Хлопці курили навіть на ліжку, бо ходити не могли, а він нюшив повітря й не міг второпати: як так? чому його, затятого курця, не тягне до цигарки? Дивна історія, він так і не знайшов їй пояснення.

Біля Андрія, за здоров’я якого ми пили червоне сухе, тепер дружина, я її відразу впізнаю, бачила ж фото біля його ліжка. Волонтер Тетяна цього дня знову привезла спеціальні чохли на поранені руки-ноги. Кілька днів тому знімала мірки, і от вже волонтери їх пошили. Славік застібає блискавки на чохлі, нога з апаратом Єлізарова ховається в одежину, зсередини – флисову, зовні – з вологовідштовхуючої тканини.

– Тепер можна й на вулицю! – радіє Славік.

Тетяна обмірює руку Яна, він матиме обнову за кілька днів.

– Доведеться апарат на руці ще не один тиждень носити, але це нічого, – каже Ян, він знає, як розробляти м’язи та сухожилля. – Колись на шахті сильно травмував пальці, і нічого, поступово розпрацював їх. І цю руку розпрацюю.

– Ви волонтер? – запитує мене чоловік у коридорі, когось провідати прийшов.

– Ні, я помічник волонтера.

– А-аа. Бо тут щось вайфай глючить!

Чого тільки не доводиться з’ясовувати волонтерам…

А от і Світлана у своїй рудій робочій куртці.

– Добрий день, – кажу.

– Який ще добрий день? Слава Україні! – відповідає з усмішкою, а очі сумні. Збирається на Схід. – Новини читали?.. Отож. Повезе на передову те, що зібрали. Там, каже, хлопці воюють, з якими на Майдані разом були. Хочу, каже, там залишитися.

– А ми тут з ким залишимося? – зупиняє її Марина. – Не відпускаємо. Навіть не думай.

Світлана, якби це відбувалося в оповіданні, теж поїхала б на Схід. Повезла б танкістам спальники. А там їм трапився б якийсь метушливий, заклопотаний командир: швиденько, швиденько, ось тут розвантажуйтесь – і дякую, давайте назад, тут небезпечно. А через кілька днів Світлана видзвонила б своїх підопічних: слава Україні! То як там спальники? Не мерзнете тепер? А танкісти й далі сплять під танками на землі. Не дійшла до них волонтерська допомога. Світлана вибухнула б монологом, від сили якого розтанув би сніг і розкололася крига. Вона сказала б усе, що думає, не добираючи висловів. І назад! До того забудькуватого командира. У крижаному мовчазному спокої… У тому оповіданні вона б залишилася на передовій, і чоловіки-побратими розповідали б про неї неймовірні історії.

Біля ліфта зустрічаю доньку дяді Саші, Аню. Вона тепер тут, і її старша сестра Олександра, падчерка дяді Саші, обидві з дітьми, обидві біженки з Луганська. Аня кілька днів тому сяяла усмішкою, демонструючи ямочки на щоках, розповідала, що віддала дітей до дитячого садочка, а нині зовсім без настрою. Що таке? Друг у Луганську повісився. На власному ремені. У неї такі зараз очі, що краще б вона сьогодні не приходила до батька. Важкий день.

Сашкові знову роблять знеболювальний укол. Він блідий як стінка, очі запали, ще й неприємності якісь в «Айдарі». Вам, каже, цього краще не знати… А тоді й розказує, і висновок робить: хлопці поїхали воювати, а не гнити, яке, до дідька, перемир’я…

Олена шепоче: зрив був у нього сьогодні, може, від болю, а може, від новин. Нещодавно заспокоївся. Ніколи не знати, що може статися наступної хвилини з терплячою людиною.

Тут ще таке було. Хлопчина, якому ступню вибухом відірвало (таких тут чимало), тихий, невередливий Андрій з Волині, завжди занурений у свої думки, раптом через якусь дрібницю – у крик. Немов чеку висмикнув. На нейтральну репліку про туристів у місті – ходять, мовляв, радіють життю – його понесло без гальм: усе в них у шоколаді! наче в іншій країні живуть! це в нас війна! а в них все чудово!

І все голосніше:

– А я без ноги! Я без ноги тепер! Чому зі мною це сталося? Чому я?!

Йому спочатку хтось один, а тоді й усі:

– Ти живий, дякуй Богові, дякуй долі, у кого віриш, тому й дякуй.

А він ще голосніше:

– За що дякувати?! За те, що я тепер каліка?! А вони на вечірках та дискотеках?

– І ти будеш…

– На протезі?

– На протезі. Якщо характеру не забракне.

– Не хочу! Я жити не хочу!

Така істерика почалася, що повтікали всі. Марина залишилася. Стримуючи себе, говорила, говорила, аби не мовчати. Не можуть усі йти воювати, хтось має працювати, щоб податки платити, щоб було за що армію утримувати. А сама думає: «Якого чорта таких, як він, туди беруть, а фахівцям відмовляють? Не готових до пострілів та окопів, вчорашніх школярів, які життя не бачили, автомата в руках не тримали, – беруть, а спецназівців, нехай не першої молодості, не дуже здорових, але добровольців – не поспішають. Треба брати тих, хто служив в армії, хто має військову спеціальність».