Ось відкрита долоня - Страница 47

Показує у мобілці стіну, на якій усі розписувалися, підвал, де могли поспати, більш-менш обігрітися; показує отвір у стіні, за ним – чорнота.

Ось звідси пішов штурм, з цієї діри. Звідси полетіли гранати, запрацювали гранатомети…

А позивний? Який у Яна позивний? У нього не було позивного. У них у підрозділі по іменах один до одного зверталися, а позивні були лише в тих, хто по радіостанції спілкувався.

Ян поступово одужує, чекає на приїзд дружини й доньки. Багато читає. Він вдячний комусь невідомому, хто «набив» до букрідера книжок до його смаку. Є улюблена фантастика, воєнні мемуари. Ян хоче в білих плямах Другої світової війни розібратися… І – усмішка – боїться набрати кілограмів. Каже: за місяць схуд на десять кілограмів, а тепер, з таким наполегливим годуванням, – кидає оком на Сашкову Олену – можна легко повернутися до попередньої ваги…

– Ви знаєте, – кажу йому, – хто першим назвав таких, як ви, кіборгами? Самі бойовики. На початку вересня один з бійців так званої Новоросії написав: я, блін, не знаю, хто захищає Донецький аеропорт, але ми їх вже три місяці вибити не можемо… І далі близько до тексту: намагалися, мовляв, штурмувати, але нам так вломили, що змушені були відійти… А висновок був такий: не знаю, хто там сидить, але це не люди – це кіборги.

Ян невизначено гмикує, я цього слова – «кіборг» – від нього не чула. Як і інших слів: «патріот», «герой», «батьківщина»… Він і про бій за аеропорт розповідає буденно, звичайними словами.

Розмови, розмови, розмови… Вони тут лікують. Вони тут душу перевертають, знімають з неї тягар. Волонтерка Настя (та, що перевелася на заочне й у госпіталі щодня) переконана, що це іноді найголовніше – поговорити з хлопцями, просто послухати їх з розумінням. Але воно не завжди так буває, щоб усе збіглося – настрій, певний час, реакція… Приходить бабуся з домашньою картопелькою, загорнутою в газети, у кілька рушників. Ще гарячою. Хлопці вдячні їй, хоча саме цієї хвилини їжа до рота не лізе, але й бабцю ображати не хочуть, з’їмо, кажуть. Трошки пізніше неодмінно з’їмо. Бабусі цього замало, її переповнює співчуття, і вона сама все псує: «Ой Божечку! – зі схлипом, з надривом, до безногого: – Бідна дити-ина! Та що ж з тобою зробили… Та як же ти тепер?..»

І без того на серці шкребло, а тепер й поготів – хіба встати й вийти. Курити. Хто може встати, бодай на милицях.

Тому Настя часом зупиняє деяких відвідувачів біля ліфта:

– Ви до кого?

– На солдатиків подивитися…

– Подивитися? – обурюється вона. – Хіба ж це зоопарк?..

Настя, за її власним визначенням, «відповідальна» за хірургічний корпус, за те, щоб хлопці тут мали все необхідне. Інформацію, списки потреб виставляють на «Фейсбуку» на сторінці «Волонтерської сотні».

Про один з найпам’ятніших днів Настя згадує так: «Це коли в корпусі було погано з водою… звичайною питною водою. Її практично не було. На сім палат – одна баклажка, і всі хлопці просили пити…»

У воді завжди найбільша потреба, а з одягу найперший дефіцит – спортивні штани. Хто б сказав ще рік тому, що найкращим подарунком для дівчини буде кілька чоловічих треників…

Якби Настя була літературним персонажем, якби оповідання про неї було не фотографією, а написаною з натури картиною, то цю дівчину привело б у волонтерство не що інше, як кохання. Потреба підтримати близьку людину вийшла б за рамки романтичних стосунків, розрослася б до необхідності допомагати багатьом, стала б стилем життя. Оповідання про Настю мало б світлий фінал. Її майбутнє проглядалося б у тому, що вона відчуває і що робить тепер.

3

Під вечір береться мороз. Перебігаємо між корпусами, встигаючи відчути холод зимового повітря. На ґанку стоїть Василь, айдарівець, у самій футболці з тризубом. І хоч би що йому, з рота пара, жартує з хлопцями-дівчатами, а ті – у теплих куртках. Застудите героя!

Про Василя писали всі засоби масової інформації: йому в полоні відрубали руку з татуюванням «Слава Україні!». А тоді, скаліченого, обміняли на когось із родичів свого ватажка. Забираємо Василя до корпусу, а швидше, він сам вирішує, що час йти. Обганяє нас у коридорі відділення, ліве плече нижче правого, наче рука відтягує його донизу.

Час від часу Василь приїжджає до госпіталю зі Старого Самбору на реабілітацію. Удома завдяки йому виник швейний волонтерський батальйон, де шиють з флису шкарпетки, балаклави, кикимори, маскувальні халати. Передають на Схід. Він сам з волонтерами вже возив на Луганщину термобілизну, військову форму, тепловізор. Хтось починає з волонтерства, а тоді стає бійцем, бере до рук зброю. А у когось навпаки, спочатку передова, бої, поранення, одужання, а тоді – волонтерство. І всюди різні люди зустрічаються. Є люди, а є гівномути, як сказав один з поранених бійців. Таке слово вигадав. Василеві один такий зустрівся з порадою: для чого тобі дорогий протез, тобі достатньо вчепити гак, аби пакет тримати… Але трапився й медик, що дав надію: є, мовляв, у світі такі сучасні біонічні протези, що наче мають нервові закінчення, штучні пальці згинаються-розгинаються. Але й ціна немала, до двохсот тисяч доларів… Підключай, сказав, волонтерів та доброчинців, вони допоможуть.

– Волонтери – наше все!

Це Фелікс радіє, зустрічаючи Марину. Високий, говіркий, помітно накульгує. Доброволець з батальйону територіальної оборони «Волинь». На реабілітації. Стильна зачіска, палиця в руці, футболка «Слава Україні!». «Знову, – каже, – перукарі приходили» (перукарі тут теж волонтери). Розповідає, як спочатку на Сході батальйон нічого не мав, нічогісінько, і як ситуацію заходилися виправляти звичайні люди. Волонтери привозили все необхідне на передову, незважаючи на обстріли. «Ми їм руки готові були цілувати, – каже Фелікс. – Якби не волонтери, то ні армії, ані добровольчих загонів не було б. Нічого б не було. І тут у госпіталі, те саме…»