Ось відкрита долоня - Страница 44

Поголила його Олена, але він цього нюансу не озвучує, і Олена його не виправляє. «Я сам» – обнадійливий симптом. Йому набридла нерухомість, остогидла прикутість до ліжка. Він пришвидшує події, підганяє майбутнє. Я дивлюся на них обох, часом не можу відвести погляд – про них би оповідання написати або роман і за законами жанру повернути події куди завгодно, у будь-якому напрямку, бо це були б вже зовсім інші, вигадані Олена та Олександр. Життя звело б їх тут невипадково. Колишня дружина айдарівця опинилася б дуже далеко від нього, в усіх сенсах далеко, і географічно, і від розуміння того, за що він воює, за що вони з сином воюють разом, і хто кого збив з пантелику, хто кого підбурив, бо хтось же з них двох повів іншого за собою. А Олена до зустрічі з Олександром не вміла б доглядати за лежачими хворими, тим більше за пораненими, але швидко б стала досвідченою доглядальницею, хоча це слово до цього контексту геть не пасує, бо жодна доглядальниця не працювала би з такою готовністю, терпінням та відданістю, як Олена біля Олександра. Можна було б написати про закони та примхи взаємозалежності, про те, хто від кого часом більше залежний – він чи вона? Особливо в певній ситуації. Той, хто наразі безпомічний, але за першої ж нагоди намагатиметься чимшвидше спертися на себе самого, забути про будь-які обмеження у власних можливостях? Чи той, хто віддає іншому свій час, свої сили, усе більше занурюючись у потребу опікуватися, допомагати, бути потрібним? Ідеться натомість про реальних людей, а не про літературних персонажів. Правдиве життя, сповнене недомовок, протирічь та загадок, є цікавішим, непередбачливішим за будь-яку вигадку, йому затісно в рамках роману. Хоча у фільмі за цим гіпотетичним романом головну чоловічу роль (я вже бачу цю усмішку актора) міг би зіграти Стів Бушемі – той, що у «Фарго» братів Коенів. Він з нашим героєм – один типаж.

Олександр у госпіталі вже п’ять місяців, тут він свій ювілей відзначив, своє п’ятдесятиріччя. Він часто згадує місто Щастя Новоайдарського району, місто на лінії фронту, де Луганська ТЕС. Батальйон «Айдар» захищав Луганський аеропорт, у липні поблизу містечка Лутугіне одною міною їх поранило утрьох – його і двох товаришів. Хірурги ледве врятували від ампутації ліву ногу, осколками повиривало шматки м’язів з правої, але вона вціліла. Тепер одна нога на витяжці, друга – з брунатними западинами до самої кістки на понівеченій гомілці. Нутрощі, як каже боєць, осколками нафаршировані. Крупні витягли, кілька дрібних залишили в шлунку, наразі їх не рухатимуть. Увесь порізаний, у шрамах-прямокутниках від пересадки шкіри, наче в слідах від гірчичників, Сашко попри все всміхається. Сміється й жартує. Така натура.

– Якби не Олена, не знати, що було б з дядею Сашею, – говорила мені Марина в коридорі кілька днів тому. Ми сиділи біля вішака з флизеліновими халатами, затяганими, несвіжо-блакитними, для відвідувачів. Раз по разу хтось підходив до нас, скидав халат, одягав халат, плутався у зав’язках; за такої інтенсивності – тиждень максимум, і місце халата в смітнику. Не настачишся. Марина розповідала про Олену. Із захватом. Син дорослий, живе сама, удень викладає в інституті, ввечері та в суботи-неділі – у госпіталі. Колеги-викладачі й студенти допомагають грошима, продуктами для поранених. Вона ще й встигає щось смачненьке вдома приготувати для хлопців. Не лише за дядею Сашею доглядає, вона усім у палаті допомагає.

…Двері – рип! Медсестра, гроза клініки ушкоджень, промовисто завмирає в одвірку. Музика не зупиняється. Очі медсестри – на потилиці музиканта, він смикає плечем, відчуває цей погляд, сидячи спиною до входу. До акордів додається відчутний неспокій, він розливається палатою, наче коридорна прохолода. Рука медсестри залишається на клямці дверей, друга впирається в стегно. Багатообіцяюча поза. Тільки б дала дослухати. «Може, досить?» – каже вона, дочекавшись, поки стихнуть оплески.

Важливо випередити Олену, бо вона – це очевидно – уже готова щось різке сказати. Олену поза очі називають «Крейсер Аврора», вона про це знає й не заперечує: крейсер так крейсер. Прямолінійність їй личить – це частина її натури, її броня й зброя, вона складає гармонію з її худорлявим обличчям, з її підтягнутою фігурою майстра спорту («Кандидата», – виправляє вона, коли чує про майстра). Олена біля Олександра – і друг, і охоронець.

Виходжу в коридор, покликавши медсестру.

– Ви ж бачили, які в них зараз очі… Не позбавляйте їх цієї радості.

Але вона не дає себе збити з обраного курсу:

– І що з того?.. Уже годину триває концерт!

– Та хоч би й дві, – намагаюся знизити гучність розмови, – музика хлопцям як ліки.

– Ви мене не вчіть, я двадцять років тут працюю. Існує порядок, у лікарні має бути тихо.

У мене більше немає аргументів. Останнє слово залишається за нею:

– Закінчуйте концерт! Розкомандувалися тут…

Між медичним персоналом та волонтерами часом аж іскрить, але ці хвилини протистояння навіть війнами місцевого значення не назвеш. Так, дрібна шарпанина. Без волонтерів тут вмить виросли б еверести роботи, з якими й удвічі більшому медперсоналу не впоратися.

Одного разу відділення було настільки перевантаженим, що дядю Сашу перевели в інше, і він три дні там лежав, нікого не турбуючи. Йому приносили їсти, ставили тарілку на тумбочку, згодом забирали застиглий суп чи кашу зі словами: «Чому не їсте? Треба їсти!»

А йому було незручно тягнутися до тарілки, ще й ногу сіпало. А волонтерів поруч не було. У Марини та Олени ті три вечори були зайняті іншим. Коли ж вони прийшли до нього в палату й спробували пересунути нерухому ногу, палець Олени провалився у щось м’яке й вологе: зі споду на гомілці утворився абсцес, під прозорою плівкою шкіри набралося гною, але цього ніхто не помічав, навіть дядя Саша, звиклий терпіти ще й не таке.