Ось відкрита долоня - Страница 2

Ось так і мене, мабуть, не помічають.

Хоча ні, цікавий погляд із глибини салону перетинається з моїм. Цей рудий чоловік на мене, мабуть, не першу хвилину дивиться. Усміхається. Узагалі небачена реакція як для маршрутки. Я йому теж від несподіванки усміхаюся.

На вулиці, на зупинці продовжую свій експеримент. Вихопила поглядом із натовпу дідуся, «сфотографувала» худорляву постать, сапку, загорнуту в газету й перемотану мотузкою. Мабуть, на дачу зібрався.

Мене обганяє цибатий дивак у закоротких джинсах, кадик випирає, старанно прилизане волоссячко прилипло до чола. Білі шкарпетки до чорних мештів. Кумедний переросток. Мабуть, не має дівчини й ніколи не мав. Хіба в такого можна закохатися?

– Я перепрошую…

Озираюся: це той рудий з маршрутки, що спостерігав за мною. Зблизька молодший, ніж здалеку.

– Перепрошую, – сказав і засоромився, – у вас такий погляд… живий, людський…

Ото насмішив: а міг бути нелюдський?

Він помітно збентежений.

– Подумав… шкодуватиму, якщо не підійду…

У нього гарна усмішка. Він старанно підшуковує слова. Мені захотілося йому допомогти, і я сказала, що це таке психологічне завдання – спостерігаю за людьми. Нюанси пропустила. Така гра, мовляв, на спостережливість. Він радо підхопив: так-так, я помітив, так мало хто на інших дивиться, зазвичай усім до усіх байдуже. Провів мене мало не до самої роботи. Коли просив номер телефону, трошки загикувався, довелося сказати: «Не варто». Він похитав головою, погоджуючися, сказав: «Шкода». І ще раз повторив: «Шкода».

І настрій у мене, відверто кажучи, помітно покращився. Ішла, пританцьовуючи, у повітрі пахло осіннім листям і хризантемами, я це добре запам’ятала. Тітці для звіту.

Увечері, дорогою додому, знову грала в «спостереження». На зупинці сімейна пара, обидва грубасики, з пакетами їжі в кожній руці, весело перемовлялися, – мабуть, планували, що варитимуть на вечерю. А може, готувалися до якогось родинного свята. Повна гармонія між ними, цілковитий збіг інтересів.

Біля газетного кіоску, не зважаючи на людей, цілувалися хлопець і дівчина. Отакої! Ранковий знайомий. Білі шкарпетки до чорних мештів. «Хіба в такого можна закохатися?» Ось тобі й маєш. Дівчина домінувала, хлопець слухняно відповідав їй тим, чого вона від нього чекала. Не такий він недоладний, якщо придивитися… Не такий вже й тюхтій.

Водій у маршрутці трапився з гарними руками музиканта, зовсім не шоферські у водія руки, білі, пещені, з тонкими пальцями… Він мав нещодавно якусь іншу роботу.

– Завдання виконано, – сказала я тітці. – Можу описати багатьох, кого зустріла на своєму шляху. Нічого особливого, відверто кажучи. Для чого це все?

– Ти мала відчути втіху від спостереження за людьми. Тільки й усього. Відволіктися від себе та своїх думок. Просто зауважити, як багато людей навколо. Які вони цікаві. Я теж на знак солідарності сьогодні грала в спостережливість…

– І що?

– Та нічого, – смикнула вона плечем.

Вона чогось недоговорювала.

Через місяць ми нарешті побачили бойфренда тітки Люби. Вона з ним у трамваї познайомилася, каже, видався їй кумедним. Симпатичний такий дядько, удівець, на шарпея схожий, обличчя в глибоких зморшках. Із почуттям гумору все гаразд. Вони, коли разом, поводяться наче підлітки, шаріються одне перед одним. У їхньому-то віці. Аж смішно дивитися.

А мені так і не вдалося видерти Максима з серця. Наразі не вдалося. Так, щоб із корінням, назавжди. Та я вже не роблю спроб йому зателефонувати, а це вже неабияке досягнення. Хоча десь у глибині душі ще чекаю від нього дзвінка. Второпала нарешті: якщо чоловік захоче – він зателефонує хоч із Місяця, а як не захоче, знайде відмовку.

– Слушна була порада – помічати людей навколо, – підколола я тітку Любу.

Вона іронії не помітила.

– Це була швидше пропозиція. Ти ж знаєш, я порад не даю.

– А хто мені колись сказав: не бігай за білками, – нагадала я тітці.

– Коли я таке казала?

– Давно. У парку.

– Не пам’ятаю, – відказала вона.

Не пам’ятає вона! А я завдяки їй майже навчилася не метушитися даремно, уже майже не беруся розв’язувати ребуси, що не надаються до розв’язання, – розкриваю долоню до світу: ось вона я. Із довірою й добром. Уже майже погодилася, що беручка заповзятість у багатьох випадках лише шкодить і не варто випереджати природний хід подій. Вони мають визріти, скластися в логічний ланцюжок «причина-наслідок». Часом вистачає слабенького, схожого на азбуку Морзе сигналу долі – хай навіть схожого на постукування горішків для білочок. Або уважного погляду на людину, що випадково опинилася поруч. Особливо якщо вона спершу видалася кумедною.

Дякую, я тільки дивлюсь

…Ага, ще кран, чи як його там, змішувач. Забула про змішувач на кухню. І ще робота сантехніка. Отже, додаємо ще триста п’ятдесят, і ще сто гривень за заміну крана. Ну-от, тепер зрозуміло, куди поділися гроші. Поки не згадаєш усі витрати, не запишеш їх стовпчиком, ніяк не второпаєш, куди поділася зарплатня.

Віра зім’яла папір, поцілила в смітниковий кошик під столом. І що тепер? – Тепер в усій невідворотності постає питання, у чому зустрічати Новий рік і звідки взяти гроші на сукню своєї мрії. Корпоратив, перший у житті корпоратив, чекав на Віру. Можна буде випадково опинитися з Віктором за одним столом, запросити його згодом на білий танець, поговорити про щось інше, а не лише про роботу. Але для повного реваншу потрібна сукня. Неодмінно сукня! І не будь-яка, а саме та, у вітрині, вона зупинила її, немов удар блискавкою. На Вірі вона виглядатиме бездоганно.