Ось відкрита долоня - Страница 19

– Що ти робиш? – обриває він її. – Що ти робиш?

Нарешті удавано-безтурботний вираз на її обличчі змінюється розгубленістю.

– Ти нічого не розумієш. – Він до неї – вона відступає до дверей. – Ти що думаєш, я прибиральник? Я викидаю мотлох? Думаєш, я виношу непотріб?

– А що ти тоді робиш?

– Я роблю те, чого не можу не робити. Тобі цього не зрозуміти! Ти зараз намагаєшся наслідувати мене, сама не знаєш для чого. А може, щось задумала.

– Ти!.. – зривається вона. – Ти просто слабак, ти слабак, чуєш? Який шукає високих пояснень своїй залежності.

Знову скандал, жодного дня без скандалу.

Малий втупився в екран, навіть не ворушиться, робить вигляд, що дивиться мультики. Батьківські погляди зійшлися на його маківці. Запала тиша. Малий тихенько зсунувся зі свого стільчика, підійшов до батька, глянув очима дорослого: «Тату, покажи фокус!» Який фокус? Малий сідає навпочіпки біля залізничної колії, розкладеної на підлозі, їй бракує одної секції. «Покажи фокус!» Колись давно, ще до всього, вони бавились у таку гру. Тато непомітно ховав іграшку, а потім витягував її з рукава, а чи в себе з-за вуха, або в малого зі спини. Малий сміявся: ще! Уважно спостерігав за руками батька і все одно не помічав, куди ті іграшки зникають і де небавом з’являться.

Тихо в кімнаті. Нікого. Самотність від ранку до вечора. Відтоді, як шеф повідомив про скорочення. А хто ж би ще, звичайно, він, не Оленка ж з її сміхом-дзвіночком, не ті колеги, як вони всі самі себе називають, соціологи-трудоголіки, ага, трудоголіки вони, як же! – кар’єристи та заздрісники… Він і сам уже втомився вислуховувати дорікання на свою адресу щодо втрати ініціативності, креативності та ще якихось там «тивностей».

Погано було, що втрачав відчуття часу. Губився, що зараз – ранок чи вечір, весна чи осінь.

Підійшов до вікна, розсунув фіранки: вечір, літо. Вітер куйовдить гілки дерев. Ось так би зараз посунути вазони, розчахнути вікно. Гей, вітре, або ти до мене, у цю тюремну кімнату, або я до тебе, на волю. Або одне, або друге. Настрій цієї миті такий. А наступної миті може бути інший, як на американських гірках: щойно купався у хвилях піднесення, а от вже злий та нервовий, і гидко усюди. Що тут, у кімнаті, що там, за вікном.

…Уночі його збудив легкий доторк. «Ти плачеш, – сказала Наталка. – Тобі щось сниться, перевернися».

Одного ранку такий йому віраж закрутився, що ледве згодом прийшов до тями. Трапився на очі дитячий альбом, пошарпаний, зі стертими кутиками, із дарчим написом: «Дорогому синочку!» Виніс його, з усіма фотографіями, підписаними на звороті. Знімок, де він маленький між мамою й татом, тримає за шиї обох. Де він першачок на лінійці перед школою і квіти затуляють півобличчя. Футбольна дворова команда, усі позакладали руки один одному на плечі: ми разом, нас не здолати. Дитячий альбом, усі фотки в єдиному екземплярі, йому не поновити їх ніколи, за жодних обставин.

Для чого він це зробив? Альбом потрапив йому під руку, а винести щось було треба – свій дитячий альбом чи випускний Наталчин… Хтось від нього вимагав: зроби це, зроби! Неможливо було звільнитися від цього диктату. Виніс свій, гублячи фотографії, розчавивши на асфальті маленьку синю фішку, ту, що була поміж шахів його дитинства.

До Наталчиного випускного альбому черга теж дійшла. І до колекції перегонових машинок малого (маленьких, кожна завбільшки з сірникову коробку). Син гірко плакав за ними, Наталка зазирала під ліжко, шукаючи їх там. Вона не могла повірити…

– Я втрачаю здоровий глузд, – сказала йому. – У мене просто їде дах. Уже нічого не можу знайти.

Він скривився. Цікаво, як би вона відреагувала, якби знала, скільки насправді всього втрачено.

У неї теж пішли перепади в настрої. Мовчала. Образившись, не розмовляла, тоді гаряче бралася вмовляти: «Ходімо до психотерапевта, він хороший фахівець, його всі хвалять, він допоможе в нашій біді». Він вибухав: «Ти що, обговорюєш мене зі своїми товаришками-квочками, питаєшся їхніх порад? Чи гроші не маєш куди подіти? Це ж шарлатани, їм лишень би бабки зняти!» «Тоді що?» – не вгавала вона. «Нічого!» Ні-чо-го! Він сам дасть собі раду. Зупинить це все раз і назавжди. «Ну то зупини», – благала вона. «Добре, – несподівано погоджувався він. – Крапка. Усе. Сказав, усе!»

І йшов із хати з дідовим портретом під пахвою. Чорно-біле фото, підмальоване зеленим та рожевим, у цупкій пожовклій рамці-паспарту з картону.

«Нам», «у нашій біді»! До чого тут вона? Це його благородна пристрасть, його душевна рана, а їй не зрозуміти, як не зрозуміти всім заземленим, ницим та обмеженим людям.

Він так і сказав їй, повернувшись додому, тобто викричав в обличчя:

– Ти обмежена, і життя твоє примітивне, сміттєзбирачко нещасна. Ти ховаєшся за муром речей, ти без них ніщо, а такого, як я, усе це дрантя тягне донизу!

– Що ти верзеш? – вона провадила своє. – Позбавляйся свого! Не рухай того, що тобі не належить! Зі своїм життям роби, що хочеш, а наше не рухай.

Вона зробилася скорботно-агресивною, дві зморшки залягли між бровами, а може, він не помічав їх раніше. Коли він ішов, ставала на порозі, змушувала вивертати кишені. Він грав вар’ята, хитрував та брехав. Хоча іноді щиро прагнув зупинитися, покласти цьому край. А вже не міг. Його мучило щось, особливо зранку, скручувало, стискало жорсткою пружиною.

– Гаразд! – сказав він, учергове прийшовши до тями. – Гаразд! Ми йдемо в місто, – і побачив переляк на обличчях дружини й малого. – Разом ідемо в місто. Ти сама казала, ми нікуди не ходимо. То йдемо. Туди, де гойдалки, морозиво…