Ось відкрита долоня - Страница 16

За холодними вікнами все не так, там пустка, байдужість і безнадія, там лунка порожнеча, хоч може бути й огром розмаїтих речей, як он там, де засмічений балкон. Гора картонно-шматяного непотребу вросла під стелю. Або ген за тим, завжди ретельно наглухо затуленим важкими оксамитовими шторами. Там теж нема тепла. Холодні вікна завжди видають свою сутність, затулені чи невбрані, зачинені чи прочинені, брудні або чисті. За ними теж живуть, до них підходять, визирають назовні, курять, спираючися на підвіконня, струшують укривала, кличуть дітей. Там теж буває весело. За дорогим оксамитом нерідко голосно й образливо сваряться, іноді б’ються. Або стоїть мертва тиша. За холодними вікнами хазяйнує спустошеність.

Вікно його кімнати виходило у двір, але було воно ні холодним, ні теплим, принаймні, на його, господаря, думку. Він випростався, стенув плечима – вітер! – і рушив додому, залишивши на піску маленьку шахову дошку, дорожній комплект з крихітними фігурками, замість одного коня – синя пластмасова фішка від якоїсь дитячої гри. Колись давно, коли він маленький їздив з батьками в Крим, тато брав із собою в поїзд ці шахи. Купе, склянки в підсклянниках, тато посував їх на край стола, під дзеленчання ложок, казав синові: отож, починаймо, Е2:Е4…

Важко пригадати, яка річ була першою. Це було щось, без сумніву, радісне, від чого настрій пішов угору, і душа зробилася на мить наповненою та легкою, як повітряна кулька.

Що це могло бути?.. Здається, хтось шукав якоїсь книжки, він приніс, той хтось зрадів. А він втішився від тої радості, бо вона має здатність розходитися, як кола по воді. Навіть передавати не треба, сама йде. Можливо, тоді все й почалося. Книжок у кімнаті було багато, тепер не пригадати, скільки саме. Та й не рахував він їх ніколи.

Хоча, можливо, усе почалося з китайського горнятка, із гейшею під парасолькою, у кімоно з білим комірцем. Чомусь саме це горнятко він добре пам’ятав. Запаковане, перев’язане вузенькою зеленою стрічкою, із порцеляновим ситечком під порцеляновою кришкою. Воно знадобилося для колеги, сміхотливої Оленки з бісиками в чорних оченятах. Напередодні довідався про її день народження та й прихопив з дому презент, лише дорогою пригадавши, що це подарунок дружині. Хтось їй колись подарував, вона ним не користувалася. Щось неприємне шкрябнуло, але відразу й попустило, бо ж подумати, для чого воно Наталці? Вона любила чай удвох – щойно із заварничка, три хвилини настояний, запашний чорний чай без ароматичних домішок.

Кімнату, де вони жили – він, дружина та малий, – нечасті гості називали гніздечком. А він жартома – кубельцем. Вона й справді була затишною, та велика кімната, що її завзято облаштовували не один місяць. Стіни та стелю він побілив разом з другом дитинства Сашком, а тоді й відреставрував високе аркове вікно, лише тому за нього взявся, що Сашко сказав: ти сам не зробиш, це робота для фахівця. Але він спробував. Передивився потрібні сайти в Інтернеті, купив необхідне й сам, без Сашка, упорався із тим вікном. Воно було подвійним, з великою кватиркою, відчинялось і всередину, і назовні, одна половинка – туди, друга – сюди. Таких зараз не роблять. Наталка замовила якісь хитрі фіранки, вони не затуляли вікна удень, лише створювали делікатну раму з тканини вгорі та залишали відкритими для споглядання вазонки на широкому підвіконні. Фіалки всіх відтінків бузкового й рожевого – особлива гордість дружини. Увечері чи за потреби (а потреба нерідко траплялася посеред дня, надто коли малий був у садочку чи в бабці) вікно заслонювали, відгороджуючися від усього світу і від Наталчиних фіалок.

Ця велика кімната слугувала за вітальню, спальню та дитячу. Велика кімната, іноді ретельно прибрана, іноді в розгардіяші, але завжди жива. Кубельце, куди спішать вечорами.

Отже, нехай спочатку була книжка. Одна з багатьох на кількох полицях у трьох секціях, що складалися в один високий стелаж. Ці полиці він зібрав з готових дощок за допомогою простих металевих кріплень. Нічого надто складного в цьому не було, натомість вийшла надійна конструкція, прикручена до стіни. Захочеш – не розбереш. Вікно, побілка та полиці – таким був його вагомий внесок у домашній затишок.

Заповнили ті полиці книжками, і все одно забракло місця, стулили їх щільними рядами, виклали перпендикулярними купками згори, прилаштували в усі шпаринки. У цьому недоладді була своя гармонія і свій порядок.

І мабуть, саме те, що книжок було багато, дозволяло Наталці досить довго не помічати відсутності багатьох з них. Людина може тривалий час не зауважувати, як щодня з її життя, з її території щось зникає. Примітивна арифметика: мінус книжка, мінус горнятко…

Він не відразу помітив за собою нову звичку – виносити з кімнати предмети. Щось одне. Щодня. Не надавав цьому значення. Він ділиться з кимось, що тут поганого? А тоді зауважив, для нього головне – винести, саме цей момент давав миттєве задоволення, саме від нього годі було відмовитися, а подальша доля тих речей його не цікавила. Подарувати чи викинути на смітник – не мало значення.

Три банки з кришками-закрутками, мама ретельно пакувала їх, кілька разів попередивши: не забудьте повернути банки! І ось вони порожні, і мама чекає, щоб знову наповнити їх варенням та аджикою, а він виносить ті банки одну за одною, від понеділка до середи, день у день, і залишає у брамі біля поштових скриньок. За якого дідька?

Він не дуже й шукав відповіді на це запитання, не надто й замислювався, дійшовши заспокійливого висновку: хай там як – він звільняє свій життєвий простір від зайвого.