Ось відкрита долоня - Страница 12

Площа відразу вхопила його, вдарила яскравою картинкою по очах, затягла у вир пістрявого натовпу, не давши оговтатися від надміру світла й тепла. Юрма шуміла, наче рясний дощ. Заплющиш очі – почуєш зливу.

– Паноньцю, купіть гортензію для своєї пані! Абись-но знала, як ви її кохаєте!

Дівчинка з кошиком, наповненим букетами квітів, простягнула йому три гілочки, зібрані стрічкою, – білі квіти, рожеві й бузкові. І втратила до нього цікавість, щойно він заперечно хитнув головою. Юну квіткарку вже проминала артистична пара, на неї й перемкнула вона свою увагу. Молодик у театральному котелку на потилиці та дівчина в довгій білій сукні й крислатому капелюсі зі штучними квітами. Молодик підтримував руку панянки в себе на зігнутому лікті, щось шепотів, нахилившися до неї, мало не лоскочучи рожеву щічку гострим, закрученим угору вусом.

– Паноньцю, потіште панянку свіжою гортензією!

На площі вирував фестиваль, тут усі були в костюмах. Міжнародний фестиваль, кіно чи театральний. Лунали різні мови – польська, німецька, українська, ще якась незнайома… Пан у темно-синьому котелку з високою тулією та муаровою стрічкою стояв, піднісши вгору ціпок, вітав когось на хіднику. Це був гід, очевидно, що гід: він так кликав свою туристичну групу, вів екскурсію у вигадливому вбранні за модою початку ХХ століття. Кожен другий чоловік на площі мав вуса, штучні, наклеєні. Майже всі були вбрані в білі сорочки з довгими рукавами, у камізельки та маринарки. Дехто в самих камізельках, але майже всі в краватках, із кишеньковими годинниками на ланцюжках. На головах – канотьє, котелки, капелюхи й кепки… Походжали повільно, ніхто не квапився, позираючи на молодих жінок, ті пострілювали очима з-під вигадливих капелюшків. Коли бачили знайомих, зупинялися поромансувати, для свого задоволення, до стриманої радості чарівних пань.

Марко роздивлявся на людей, немов героїв ретрофільму, розглядав будинки, і щойно після реставрації, і старі обдерті з обсипаним тиньком. Чекав, що зараз почує з притиском: «Шановний! А ви що тут робите? Хто пустив стороннього на знімальний майданчик?!..» Проте на нього не звертали уваги, і він скинув із себе заціпеніння, рушив спроквола, аби не стояти, за двома чоловіками, упіймавши завершення репліки: «…Полтва, пане Бриль…»

Цікавість вела за собою. Почувався в цілковитій безпеці, очі фіксували деталі, перестрибували з ліхтарів на балкони, з квітів на підвіконнях на квіти в петлицях та на капелюхах. Увага перемикалася на загальну панораму й поверталася до дрібниць. Хтось тут насправді все це знімав, працював із розмахом, не заощаджував на костюмах та реквізиті. Де ж ховалася камера? Жодних ознак її присутності.

Під невисокими деревами ті двоє чоловіків прямували вздовж ратуші, помахуючи ціпками, наближалися до новесенької кутової будівлі на розі, там дві вулиці вливалися в площу під прямим кутом. Обійшли жінок у капелюхах із розлогими крисами, із парасольками в руках; доглядальницю з дітьми, хлопчиком у матросці та коротких штанцятах і дівчинкою з накрученими локонами, у ляльковій сукні.

Стишені голоси попереду то робилися виразнішими, то губилися в сторонньому шумі. Ті двоє поспішали на будівництво колектора. «Перекриття та засклепіння Полтви вимагає…» – і далі щось нерозбірливе бурмотів один. «Особливо на другому етапі», – долинало від його співрозмовника… Перший, говіркий, щоразу поважно повторював «пане інжінєр» або «пане Бриль». Другий обмежувався лаконічними «так» чи «ні». Два ціпки злагоджено вибивали ритм по бруківці.

Біля кутового фонтана згортали торгівлю. Тут щойно вирував ринок, міщухи купували городину, молоко та сир, а тепер продавці згортали ятки, збирали свій крам, звільняючи місце для прогулянок. Не поспішали забиратися геть лише дві тлусті перекупки, мили зелень у чаші фонтана, гукали останніх покупців, посварюючись між собою. І молода селянка ще залишалася, пов’язана хусткою, сиділа біля кам’яної Амфітріти, дружини Нептуна, накладала дівчинці в маленьке горнятко пахучі рум’яні шкварки, розгортала пишний домашній хліб, сповитий чистим рядном. Марко лише глянув – відчув повний рот слини. Щось далеке нагадало про себе, забуте, викликане апетитним запахом сільських шкварок та свіжого хліба з грубою шкіркою, із цяточками запеченого кмину.

– Скільки коштує? – запитав торговку, позираючи на її чисті руки, білі й пухкі. Із таких рук можна їсти.

Жінка весело озвалася, Маркові почулося: «Усі гроші!» Витяг із кишені купюри, нехай сама візьме, скільки треба.

Молодиця з цікавістю зазирнула до його долоні, тоді зиркнула на вигадливо подерті джинси.

– Беріть, – сказала, – беріть, беріть, їжте на здоров’я.

Намастила запашними шкварками гігантський кусень хліба й не взяла за це нічого.

Акція, зрозумів Марко, вгризаючись зубами у духмяний бутерброд. Заохочують покупців. Хто ж виробник? Їв пожадливо, аж за вухами лящало. Де назва фірми? – роззирався. Як називається господарство фермера? Треба запам’ятати. Чудовий рекламний хід, відразу перетворюєшся на палкого прихильника цієї марки, бо воно все й справді натуральне, без жодних штучних домішків.

Торговка підвелася, збираючи залишки неспроданих харчів. До неї відразу приступила перекупка, жінки обмінялися кількома репліками, поторгувалися, наче бавлячись, для годиться – бо як же без того? І от уже перекупка вигідно для себе, але й селянці не в збиток забирає нереалізовані залишки у свою торбу. Жінки заледве рушили з місця, як уже надійшов верткий молодик з відром води і драпаком, заходився змивати бруд із бруківки, зчищати з долівки сліди гілок кропу, розчавлених яблук та масних плям розлитої сметани.